У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
26-річний курсант катапультувався із критично небезпечної висоти — 400 метрів тільки після того, як переконався, що літак приземлиться на поле
2 липня близько 16-ї соцмережі підірвало повідомлення про «позаштатну ситуацію» під час виконання курсантом самостійного польоту… Жодних подробиць — лише стислі інформаційні повідомлення і згадка, що пілот катапультувався…
Тим часом увесь у сажі та подряпинах Олексій присів на коліна, перехрестився, дивлячись на охоплений вогнем літак… Ввімкнув телефон, той ожив одразу: «Нагадуємо про кредит … І заберіть картку…» — «І все-таки Бог має почуття гумору!» — подумки зазначив хлопець…
А жителі сусідніх сіл продовжували прогулюватись, забирати діток із садочків… Вони навіть не підозрювали, що молодий хлопець щойно ризикував життям, аби не наробити їм лиха…
Вісімнадцятий самостійний політ
Ми зустрічаємось за кілька тижнів після випадку на території шпиталю… Олексій вже сотню разів прокрутив у голові переломний для нього день. Каже: навіть, якщо доросте до великих зірок і помножить свій поки що скромний наліт у десять разів, навряд чи забуде, як влітку 2019-го молодим курсантом маневрував на падаючому літаку…
— Це був мій вісімнадцятий самостійний політ, — розповідає Олексій. — Завдання відносно просте — відпрацювати вихід у певний час на певну точку, в майбутньому це буде не точка, а ціль. Я спокійно долетів до найдальшої точки від аеродрому, пройшов її, розвернувся і почалось… Панель управління заблимала червоним, світлосигналізатори не заспокоювались, оберти впали, звук потух… Гадати було нічого: відмова двигуна. Скажу чесно: взяв себе в руки не одразу. Кілька секунд знадобились на боротьбу із собою. Зате за ці секунди я вже продумав кілька варіантів розвитку подій і чітко вирішив, як буду діяти.
Аеродром — далеко. Натомість поряд — жилі райони…
Літак летів на швидкості близько 450 км/год, на ній ще можна досить далеко планерувати. Та ситуація ускладнювалась відносно невеликою висотою у 1800 метрів, а також тим, що аеродром — далеко. Натомість поряд — населені пункти…
— Насамперед доповів керівнику польотів. Його спокійний голос додав впевненості. Далі, за його вказівкою, пробував запустити двигун у польоті. Мінімальна висота, що для цього потрібна, — півтори тисячі метрів, тож багато спроб у мене не було. Перший запуск виявився невдалим: падали оберти назад, запуск не відбувся… Під час другої спроби ситуація повторилась, потім знову… Ризикувати далі сенсу не було, адже висота знижувалась… Тож почав відвертати падаючий літак від населених пунктів. Ліворуч примітив поле і маневрував до нього… Звісно, значно безпечніше для свого здоров’я мені було б катапультуватись із висоти 1500 метрів… Але як би я міг потім жити із цим, знаючи, що подбав про себе, зате літак після мого приземлення «знайшов» якийсь будинок чи ще гірше дитсадок? А, знаючи ще й мою «везучість»… Але нині я був керівником екіпажу і приймав рішення…
«Льоха, що правда? У вас хтось стрибнув? — «Не заважай, якраз купол збираю…»
Хлопець розумів, що після катапультування кудись відкине ліхтар вагою 70 кілограмів, відлетить стокілограмове крісло… Що вже казати про сам чотиритонний птах? Тож катапультувався із критичної висоти в 400 метрів тільки після того, як переконався, що все — під контролем.
— Радіообмін слухали всі. У кімнату збіглись і курсанти, і інструктори… Після моїх слів: «Катапультуюсь!» пройшло близько п’яти хвилин. І для мене, і для колег ці хвилини були вічністю… Поки приземлився, поки встав, поки перевірив чи руки-ноги цілі, поки ввімкнув телефон і з клятим банком поговорив… Ось і п’ять хвилин… Коли відзвонився, почув крики і аплодисменти… Я бачив момент, коли літак зіткнувся із землею й спалахнув… Я був близько, навіть потік гарячого повітря на собі відчув. Літак впав між двома селами, якраз на ту частину поля, де вже скосили пшеницю. На щастя, ні фермерів, ні техніки на ній не було… Я навіть трішки спростив роботу селянам, бо скошене поле і так мали спалювати. Почали дзвонити курсанти з інших курсів: «Льоха, що правда? У вас хтось стрибнув? А хто?» Кажу: «Не заважай, якраз купол збираю…»
Недаремно зубрив теорію
Третьокурсник одразу позривав всі розпізнавальні знаки, адже до кордону було зовсім близько. І вже за кілька хвилин до нього підбігли селяни…
— Усі плакали і обіймали мене, невідомо ще кого заспокоювати потрібно було, — каже хлопець. — Приїхали швидка, пожежники, поліція… Цікаво, що коли медики почали міряти тиск, я думав, що там показники близькі до інсульту, а виявилось 120 \ 70. Пізніше підлетів вертоліт… Я ще жартував: «Може краще все ж автомобілем?..» У салоні летів один і постійно прокручував у голові, чи ніде не припустився помилки, бо, як ми часто жартуємо між собою «курсант завжди винен»… Чомусь ніяких філософських думок на тему життя, дітей і вічності взагалі не було… Нас навчили, що, закриваючи кришку ліхтаря, ми закриваємо кришку труни, і головне — її відчинити. Я її не відчинив, а скинув у повітрі…
Після цього Олексій вкотре переконався, що недаремно зубрив теорію та слухав настанови досвідчених інструкторів. Не лише він, а і одногрупники тепер чітко знають, що кожна найнудніша книга є важливою, бо більшість авіаційних правил пишуться кров’ю.
— А починалось усе із дитячої мрії стати космонавтом, — філософськи додає наостанок Олексій. — А перетворилось он на яку дорослу реальність!
