Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Ледь стримуючись, вона розповідає про жінку, яка плаче на кожній зустрічі клубу. Син повернувся з війни, а от чоловік — загинув. І лише на кільканадцятій зустрічі клубу її вдалося розговорити. Згодом уже із захопленням згадує, що в однієї родини скоро буде довгоочікуване дитя, а ще за кілька хвилин серйознішає і каже, що саме на днях збирається на фронт. Вона розповідає про цей клуб із таким захопленням і любов’ю, що мимоволі думаєш: плекає, неначе мале дитя. Кожну історію бійця, обставини бою, імена батьків, дітей, дружин, життєві негаразди воїнів — жінка знає напам’ять. І не просто заучує для офіціозу, а пропускає все через себе.
Ця жінка із фантастичним оптимізмом не хто інший, як військовий капелан і волонтер Лора Когут. Вона допомагає фронту ще з початку війни. І не тільки матеріально, а й молитвою. Кілька років поїздивши та поспілкувавшись з бійцями, зрозуміла, потрібно щось робити і для тих, хто чекає на воїнів удома, та тих, хто вже ніколи не обійме сина, брата, чоловіка…
— Тому й виникла ідея створити в Черкасах унікальний жіночий клуб «Птаха», де буде допомога родинам тих, хто служить, повернувся чи загинув на війні. Ми об’єднали всі ці категорії, і в цьому його унікальність. Хоча нам і говорили, що такого робити небажано, але ми чудово існуємо разом. І це дає позитивний ефект для всіх, — говорить жінка.
Потихеньку ідея переросла в реальність, і Лорі вдалося знайти приміщення для зустрічей. Так із галасливих кав’ярень клуб перемістився в затишний сімейний куточок. І почалася робота. Без зарплати, за рахунок власної ініціативи.
— Приходять усі, кому потрібно поговорити, порадити, вислухати або просто напоїти чаєм і обійняти. Не всі розкриваються, але добре, що приходять. Так вони розуміють, що не одні, що війна спіткала не тільки їх, а й он ту жіночку, яка плаче за сусіднім столиком, і ось цю дівчину, яка з немовлям на руках не може вимовити й слова, — розповідає Лора. — У них багато болю, вони закриваються в собі. Але, насправді, цим болем потрібно ділитися, аби вони бачили, що є схожі історії, схожі долі, де люди вийшли з такого стану. А ми своєю чергою їх завжди чекаємо і любимо. І вони це знають. Для мене невимовна радість, що люди, нехай навіть не з першої зустрічі, та все ж відкриваються.
Аби надати родинам всебічну допомогу та підтримку, на зустрічі запрошують різноманітних фахівців: капелана, психолога, соціального працівника. Жінки можуть поспілкуватися і з… косметологом.
— Минулого разу в нас був професійний стиліст-візажист-косметолог. Вона розповідала жінкам про різні косметологічні секрети. Ви не повірите, але дівчата починають оживати, цікавитися, запитувати… Згодом навіть змінюють зачіски. Після таких зустрічей дуже помітні позитивні зміни. В майбутньому хочемо залучити до бесід і консультацій ще й лікарів. А, можливо, ще якусь цікавинку придумаємо, — усміхається Лора.
Крім фахівців, часто порадниками стають і самі жінки. Тут уже працює методика «рівний-рівному».
— Потрібно розуміти, що важко всім: і тим, хто втратив, і тим, хто чекає. Така радість, коли дружини допомагають одна одній. Щось радять, якось заспокоюють, зустрічаються за межами клубу. І це неабиякий позитив, — говорить жінка. — Волонтери печуть торти, купуємо смаколики і за кавою спілкуємося тісніше. Десята вечора, а ми ще не можемо розійтися. Вже групками повертаємося додому.
Із часом тут почали робити і сімейні вечори — коли бійці разом з родинами приходять у гості.
— У мене є неймовірна мотивація — я хочу, щоб всі родини були щасливі. І всіляко до цього йду. От нещодавно з родинами бійців у міському парку в нас була фотосесія. У такій незалежній обстановці хлопці розслабляються, перемикаються на дітей, дружину. Це справжнє свято. Душа радіє, що можна хоч і не надовго, а розвантажити їхні мізки, — захоплено ділиться Лора Когут.
І хоча клуб «Птаха» існує трішки більше ніж рік, але волонтерам удалося об’єднати понад сотню ветеранських родин.
