Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Курсанти Інституту ВМС Національного університету «Одеська морська академія» Роман Буяр та Михайло Бричкар повернулися в Україну після більш ніж трьох місяців морської практики на румунському навчальному судні «Mircea». За цей час майбутні офіцери здобули неймовірний досвід, пройшли понад 8,5 тисяч морських миль, двічі перетнули Гібралтар, побували у портах Італії, Іспанії, Туреччини, Франції, Нідерландів , Німеччини. Про перебіг морської служби на вітрильному судні протягом цих 96 днів далі у матеріалі.
Один із цікавих та водночас складних моментів, який запам’ятався Роману, відбувся під час шторму. Корабель почав давати крен на борт, і потрібно було підняти два верхні вітрила. Отримавши завдання, наші хлопці піднялися на найвище місце і майже п’ятнадцять хвилин не могли підтягнути до себе вітрило.
– Сильний вітер не давав встановити його як слід, корабель хитало з боку в бік, потрібно й самому міцно триматися. Тут головне не панікувати, тож ми почали чекати перерву між поривами: вітер трохи вчухне – ми підтягуємо канати, вітер знову посилюється – міцно тримаємо. І так потрошку, потихеньку, сантиметр за сантиметром ми впоралися. Після подолання такого випробування неймовірні відчуття. Також серед таких явних позитивних моментів – покращився рівень володіння англійською мовою, адже вся внутрішня та зовнішня комунікація відбувалася англійською. І, звичайно, досвід роботи з вітрилами, особливо на найвищих верхніх мачтах.
За словами Романа, кожен курсант закріплювався за своєю щоглою, українські курсанти здебільшого відповідали за одну з верхніх, румунські моряки називають її «рандуніка», що перекладається як ластівка, і вона має висоту 45 метрів.
Роман народився в російському Омську, тривалий час жив у Сімферополі, закінчив Львівський військовий ліцей. У 2014 році, коли почалася російська агресія, він виїхав з півострову та вступив до лав Збройних Сил України. Чоловік два роки воював у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади та 57-ї окремої мотопіхотної бригади. У 2016 році вступив до Інституту ВМС; нині Роману тридцять років, він тільки-но перейшов на третій курс.
– Мені подобається артилерія, вважаю, що великий калібр може вирішити багато проблем на полі бою, знаю з особистого досвіду. Тому обрав спеціальність «ракетно-артилерійське озброєння», – говорить Роман. – А втім, під час морського походу ми заступали на абсолютно всі вахти, на камбуз, сигнальниками, на верхню палубу, розсильними і тощо. Перший місяць ми працювали лише з мапами, а потім вже почали використовувати такі системи як АIS, ACDIS, вести вахтову та корабельну документацію, проводити радіопереговори з іншими суднами.
На борту «Mircea», окрім румунських та українських курсантів, були й представники багатьох інших країн. Курсанти з Болгарії, Албанії, Туреччини, Польщі, Франції, Португалії та Китаю працювали разом як один екіпаж. За 96 діб походу майбутні офіцери мали змогу ознайомитися з традиціями румунського флоту, побачити світ. 8,6 тисяч морських миль уздовж узбережжя Європи, протоки Босфор та Дарданелли, Гібралтар, Чорне, Середземне море, Атлантичний океан, і це далеко не повний перелік пройденого та побаченого.
– Одного разу, коли ми були на переході в Атлантичному океані, почався сильний шторм, висота хвилі шість балів, вітер понад 20 метрів за секунду, – приєднався до розмови Михайло Бричкар. – Нас із Романом того дня розподілили відповідальними на одне із нижніх вітрил (румунською воно називається «вергамале»), яке є найбільшим і найважчим на кораблі. Насправді керувати таким вітрилом мають щонайменше п’ятеро осіб, але чомусь того дня нас там було троє. Так от, за командою командира та за допомогою канатів ми збільшували або зменшували натяжіння, тобто випускаєш канат зі шкоту (спеціальне кріплення – авт.) і тримаєш, поки не буде наступної команди, а в цей час вітер просто вириває його з рук. Не зважаючи на те, що ми були в рукавицях, на долонях зірвало шкіру, так тривало десь хвилину, і я почав розуміти, що ще трішки – і руки просто не витримають. Тим не менше, відпустити не можна було в жодному разі, адже це означало б пошкодити вітрило, яке коштує чималі гроші, більше того ускладнилося б керування кораблем під час шторму, що, в принципі, є найгіршим варіантом розвитку подій. Однак, старший помічник побачив ситуацію, в якій ми опинилися, і кинувся нам на допомогу, без жодних команд до нас підбігли й інші курсанти з інших країн, і разом ми впоралися з вітрилом та продовжили рух. Ось це запам’яталося найбільше, той багатонаціональний дух морського братерства, коли люди з різних країн, незважаючи на звання та вік, допомагають один одному, працюють як одна команда та у разі потреби обов’язково підставляють своє плече.
Михайло родом із Одеської області, 2016 року закінчив Одеський військово-морський ліцей та того ж року вступив до Інституту ВМС. За спеціальністю він штурман. За його словами, найкориснішими у поході були якраз заняття з навігації та вахта на головному командному містку.
– Румунські курсанти не дуже полюбляли вахту на містку і всіляко намагалися її уникнути. Не знаю, можливо вони не хотіли тривалий час перебувати поруч зі своїми командирами, а може не хотіли бути в замкнутому приміщенні, коли навколо така краса. – усміхається Михайло. – Для мене ж це була можливість здобути більше знань та досвіду. Я підходив до офіцера, який розписував вахти, і завжди просився на місток. Особливої конкуренції не було – і я отримував бажане. Тут справа не тільки у навігації, хоча це, безперечно, важливо. Головний місток це місце, звідки здійснюється керування кораблем, де віддаються всі команди та сигнали, відбувається організація всієї діяльності. Саме організацію я хотів побачити та запам’ятати. Як, наприклад, вони зв’язуються з іншими кораблями та береговими центрами, у якій послідовності віддаються команди, як часто звіряють пеленг тощо. Всі ці деталі були дуже корисними, і я багато чого взяв собі на озброєння, сподіваюсь, у майбутньому використовувати цей досвід у своїй подальшій офіцерській службі.
