Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Це фото військового журналіста Вадима Ковальова. Місце події – Донецька область, місто Сіверськ, липень 2014 року. Герої цієї фотографії — воїни 24 механізованої бригади. Саме вони звільняли Сіверськ та багато інших міст Донбасу.
У липні 2014-го року українські військові на Донбасі визволили Слов`янськ, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Вуглегірськ, Сіверськ та десятки інших населених пунктів. Військові журналісти перебували фактично в епіцентрі тих подій. Ось деякі їхні нотатки з побаченого…
Часто початком війни стає один постріл, смерть однієї людини, і вогонь війни швидко дужає, забираючи нові жертви. І тоді між війною та миром виникає величезна прірва. Всі місцеві мешканці, з ким довелося поспілкуватися у Слов’янську, Сіверську та інших визволених містах, дуже добре розуміли глибину вислову — «поганий мир кращий за будь-яку війну». Вони вже дізналися, хто і що стоїть за гаслами лідерів так званих ДНР та ЛНР. Вони побачили міфічних «бандерівців», якими їх залякували, закликаючи боронити Донбас зі зброєю в руках, і багато що в їхній свідомості стало на місця. Бо саме підрозділи однієї з механізованих частин, що дислокується в Західній Україні, визволили Сіверськ, позбавивши його мешканців страху бути вбитим хоч би за «инакомыслие». Ми стали свідками, як мешканці міста, побачивши на центральні площі перед міськрадою військовослужбовців Збройних Сил України поспішили до них, плакали, вклонялися та обнімали. Вони зрозуміли, хто підмінює поняття і відверто пропагує брехню, хто виявляє цинізм вищої проби, заміновуючи школи, примушуючи чоловіків воювати на їхньому боці під загрозою для їхніх сімей…
Як два Валерії комроти Сіверськ визволяли
Попри те, що передова лінія вогню від Слов’янська, Краматорська, Артемівська відступила на десятки кілометрів, нам перед дорогою до Сіверська радили обов’язково вдягнути бронежилети та рухатись на максимальній швидкості.
А перед тим їхали Харківщиною, і наше око милували безкраї жовтогарячі соняшникові поля, що на обрії поринали у безмежну синю блакить неба. Але на шляху від Слов’янська до Сіверська соняшникові поля вже сприймалися зовсім інакше. Тут вони «дихали» небезпекою.
Додавали занепокоєння і блокпости на в’їзді та виїзді з кожного населеного пункту, розбита та згоріла техніка бойовиків на дорогах та узбіччях. Зважаючи на напружені погляди військовиків, зняті із запобіжника автомати, активні роботи з інженерного укріплення блокпостів та їхнє посилення БМП і танками, особливо неподалік Сіверська, добре розуміли, що у цьому районі мир ще хиткий.
Минули село Кіровське, останнє перед Сіверськом, — і знову блокпост. Поки його охоронці чекали від командування дозволу на наш рух далі, ми вийшли з машин. Бійці різко попередили — «на узбіччя не заходити, у цьому районі багато мінних пасток…»
— Коли наш підрозділ зайшов у Сіверськ, відразу віддав наказ вивісити над міськрадою Державний Прапор України. Прапороносцю дорогу прокладали сапери, бо на підступах до флагштока була встановлена розтяжка, — розповів командир роти капітан Валерій Левченко.
За його словами, місто довелось атакувати з двох боків. Напередодні вперед пустили розвідників на мотоциклі та тракторі, у такий спосіб замаскувавши їх під місцевих мешканців. Коли вдалося зібрати максимум інформації про сили терористів та їхні позиції, атакували за підтримки артилерії. За інформацією з різних джерел, у місті базувався батальйон «Призрак» чисельністю близько 400 осіб. На озброєнні мали кілька танків, БМП, зенітні установки на КАМАЗах, міномети, протитанкове озброєння.
— Схоже, вони повірили своїм лідерам, що в Україні немає боєздатної армії. Тепер, впевнений, вони іншої думки. Наш підрозділ вибив проросійських терористів з міста, завдавши їм відчутних втрат. І це при тому, що серед них чимало кадрових військових, зокрема російських офіцерів запасу. І в нас є беззаперечні підтвердження цьому, — розповів комроти.
— Нині ситуація в Сіверську стабільна. Ми оточили його блокпостами, виставили їх і в центральній частині міста. Вода, газ є. Проблема з електропостачанням. Окрема велика проблема — розмінування . Терористи замінували не лише дороги, узбіччя, але й будівлі, приміром, дитсадок. Також заміновані поля, при тому, що нині час збору врожаю, — розповів капітан.
До речі, командира іншої механізованої роти, яка наступала на Сіверськ з боку села Закітне, теж звуть Валерієм. З цього напрямку його підрозділ атакував позиції терористів десять (!) діб. За свідченням місцевих мешканців, оборонні позиції у цьому районі терористи будували майже три місяці.
— Коли зайшли в Закітне, в селі було не більше десяти місцевих мешканців. За три дні перебування нашої роти в цьому пункті в село повернулося близько 150 його мешканців. Коли хлопці приходили до місцевих по воду, сивочолі жінки, дякували нам, стоячи на колінах, та ладні були поділитися останнім, — оповів комроти Валерій Бондаренко (загинув у серпні 2014 року під час звільнення села Новосвітлівка).
За розповідями селян, озброєні чужинці залякували їх і навіть показово вбивали тих, хто кричав їм забиратися з їхнього села…
— Чим більше місто наповнювалось терористами, тим менше ставало місцевих мешканців. Першими почали виїжджати жінки з дітьми. В якийсь період здавалось, що місто наче вимерло, — розповів нам господар одного з продовольчих магазинів у Сіверську Юрій. — Багатьох чоловіків силоміць примушували облаштовувати терористам оборонні позиції. Хто відмовлявся — били. Люди важко працювали фактично за хліб і воду. Тих, хто намагався чинити опір, кудись вивозили. Досі невідомо, яка їхня доля. З 22.00 до 6.00 у місті була комендантська година. Хоча люди і вдень побоювались виходити з домівок.
