Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
У цій історії назвисько кіношної Країни Темряви Мордор вже не є геть метафоричним. Бо наша морська піхота в Приазов’ї подекуди обернула його на суто прикладне ім’я — власне. Саме так вона офіційно нарікає й позначає на бойових мапах позиції деяких підрозділів противника.
Причина цього в діяннях ворогів, диявольських навіть для правил війни. У них нема душі, катма почуття жалю чи розуміння справедливості. Вони моляться убозтву вбивчої сталі та нищать навсібіч усе живе… Орки, одним словом…
Один із «малих» Мордорів
Гранітне. У штабі батальйону в супровід на «нулі» до пресгрупи набивається кремезний сивий майор. «Розімнуся», — зубоскалить. Під час недовгої дороги до найближчих шанців кепкує й далі. «Якщо бажаєте, — каже, — познайомлю з аборигенами. Вони тут, ой, які добрі. Засвітла. А ночами мостять у нашому тилу криївки для сепарських снайперів і диверсантів. Одне тішить: більшість робить таке, як би мовити, не за покликом душі. Оскільки росіяни на тому боці копають ногами ополченців, щоб ті вадили „укропам“ через свою рідню на наших теренах. А рідні тій тут і діватись начебто нікуди…»
Командир опорного пункту сержант-інструктор Дмитро, похапцем обійнявшись із майором, мерщій прибирає наше авто під захист згірка: «Ракетою ПТУР орки спалять аж бігом…» А ми поки обдивляємося. В око одразу впадають суцільні згарища на полях і пагорбах навколо села та хуторів. Матрос Валентин із кривою осмішкою з’ясовує: перед позиціями батальйону сепари трасерами підпалюють траву, щоб краще бачити наші позиції чи знищити дерев’яні частини укріплень. Та й посіви палять теж «з прицілом». Мовляв, нехай у селі знову обурюються присутністю морпіхів, без яких тут «було спокійніше». Із пожежами хлопці іноді вимушені боротися за допомогою ручних гранат, розпушуючи вибухами землю перед бліндажами й траншеями. Або профілактичними контрпожежами, коли вітер дме в напрямку ворожих шанців.
Сержант Дмитро на спостережному пункті показує позиції противника — вони поряд, немов на долоні. Раптом дух перехоплює: саме посеред позицій орків стоїть затишна хатинка, на подвір’ї якої безтурботно бавиться з малою дівчинкою молода жінка. «Стандартна для сепарів практика, — спалахує інструктор. — Ті „рептилії“ прикриваються оселею, коли підвозять боєприпаси чи міняють бойовиків. Знають бо ж, що ми туди не стрілятимемо.»
Слухаю оповідки про інші, вже звичні, підлоти пожильців Мордору. Взяти хоча б учорашню ніч. По приземному туману орки зайшли у сіру зону і трасуючими кулями почали бити по своїх опорних пунктах. Мовляв, «укропи» під час режиму тиші стріляють по нам знічев’я. Ну й, звісно, відразу відкривають вогонь з великих стрілецьких і артилерійських калібрів по морпіхах, ще й неодмінно так, щоби зачепити житлову частину села. Виправдовуються перед місцевими: «укропи» почали першими, ми тільки захищалися.
Вражає на цьому ВОПі ще кілька речей. На згірку, за яким хлопці укрили авто пресгрупи, під українським прапором стовбичить вантажівка часів Другої світової — ЗІС. А в сірій зоні, ближче до орків, майорить другий наш уже вицвілий прапор, установлений невидимками-морпіхами у вогку негідь. Знаю, наскільки дражливі та ласі такі цілі для бойовиків, які вони нищать негайно з усіх стволів. Тому цікавлюся, як довго стяги протрималися. Один з бійців кихкає: «Дуже довго. Розумієте, ми їх спеціально для орків зачарували. Калібри чарівних паличок перелічити?»
«Великий» Мордор
Район Новозванівки. Як і повсюди на позиціях морських піхотинців, тут у бліндажах та інших укриттях немає солдатів, підлоги, кухні або порогів. Натомість є «матроси, палуби, камбузи та комінгси». Особливість укріплень навпроти «великого» Мордору ще й у ретельно прихованих у хащах на карколомних височинах-териконах «трапи» зі страхувальними фалами.
Узагалі у перший день мимоволі склалося враження, начебто справді потрапив у кіно жанру фентезі. Навпроти суцільно вкритих яскраво-зеленим лісом височин наших РОПів і ВОПів панує неосяжна чорна гора. Там закопався у кам’яну глибочінь і перекрив бетоном навіть другорядні стежки сполучення ворог.
Перед наступом темряви працюю на кількох позиціях відділень десантно-штурмової роти батальйону морпіхів. Їхні командири Василь та Сергій по черзі повідали про нещодавній «великий потоп». Після дводенних злив доти «залізобетонний» ґрунт укріплень із гравію й жорстокої глини-зерняти, в який хлопці буквально вгризалися кайлом та заступом, повністю змило селем разом із дерев’яними каркасами. Попри пекельну втому, нині доводиться у темпі закопуватися по-новому.
Чоловіки кажуть, що в командування батальйону й роти існує жорстка вимога: кожна позиція повинна бути для орків загадкою, а люди — примарами. Тому навколо основної облаштовують кілька запасних, тимчасових і оманних. Під час ведення вогню по ворогу у відповідь бійці ніколи не повторюються. Виконав вогневе завдання — негайно перемістись в інше місце. У роті, слава Богу, обходиться без втрат, хоча орки від безсилої люті часто-густо гатять просто по площинах.
Уночі сусіди батальйону — підрозділи механізованої бригади — щосили рубаються з лівим флангом Мордору. Чорна гора блимає спалахами пострілів та артилерійських вибухів. Але на цих позиціях морпіхів, відстані до орків на яких подекуди не перевищують кількасот метрів, мовби тихо. Тільки снайпер мордорський прицільно працює… по імітованих хлопцями цілях…
Перед світанком до підніжжя височин підлітає бронетранспортер з так званою пожежною командою з розвідників і фахівців контрснайперської боротьби. Вони мовчки розсипаються у різних напрямках та бігом видираються нагору. Через деякий час знову збираються побіля броні, повертаються на базу. Командир групи задоволено підсміюється: «Два тижні їхні снайпери „мовчали“, сьогодні під сурдинку дуелі із сусідами запрацювали знову. Але, гадаю, відтепер мовчатимуть іще довше… Мінімум один з них — довіку…»
«АрміяInform»
