Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Коли інженер-будівельник, батько десяти дітей, мусульманин Іса Акаєв виїхав із Криму та пішов воювати за Україну, поставив на кін усе. Він став легендарним розвідником, командиром добровольчого батальйону «Крим». Нині Іса проживає на Вінниччині, є членом Ради ветеранів від Республіки Крим при Міністерстві ветеранів.
Першим бойовим хрещенням кримських татар стала Савур-могила. Не всі знають, що на штурм стратегічної висоти пішли не лише десантники, а й добровольці-кримчани.
— Багато хто дивується, як недосвідченим бійцям удалося так ефективно діяти. Вирішальну роль зіграв не досвід, не знання, а саме бажання. Ми реально бачили й усвідомлювали, що потрібно зупинити ворога. Інших варіантів — немає. Спочатку нас привезли вертольотами на штурм Савур-могили, ми успішно відпрацювали. Через два тижні обороняли цю саму територію разом з генерал-майором Гордійчуком. У нас і до сьогодні з ним дуже теплі стосунки. Пам’ятаю, як ми майже дісталися до верху, а тут кількох десантників поранило, один загинув, довелося спуститися. Потім знову — тільки піднялися, по нас почали гатити з усього підряд, носа висунути хвилин двадцять не могли через щільність вогню. Десантники навіть пропонували відійти і повернутися наступного дня. Кажу їм: «Хлопці, мені п’ятдесят. Піднятися втретє не знаю, чи вистачить сил. Коли ми вже приїхали, доведімо справу до кінця». На тому і зупинилися. Близько шостої вечора закріпилися наверху остаточно. Здерли «ДНРівську» ганчірку й встановили український прапор.
Потім ще неодноразово кримчанам довелося побувати у небезпечних місцях фронту. Це й Іловайськ, і Донецьк, і Піски…
— В основному працювали разом із диверсійно-розвідувальними групами. І зараз уже можу сказати, що розвідники з нас вийшли досить непогані. Хоча жодного професійного військового в батальйоні не було, вчитися довелось уже по ходу справи, — ділиться Іса. — Цікаво, що жодного разу не виникало проблем через мусульманську віру, нам навіть живих баранів на фронт волонтери не раз привозили. А між боями ми примудрялися хінкалі готувати.
Іса зізнається, що за останні роки пережив чимало: покинув житло, яке роками обживав, утратив на війні близьких друзів, багато що переусвідомив… Та жодного разу не пошкодував, що взяв до рук зброю, адже жити в «їхньому» Криму просто не зміг би.
— Я часто спілкуюся з побратимами-кримчанами. Ми — розпорошені по всій Україні, але тримаємося гуртом. Я пишаюсь усіма ними. Це люди, для яких принципи важливіші за достаток. Принципові люди на коліна ніколи не стануть! І ми всі переконані: повернемося до Криму з українським прапором!
