Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
30 травня 2017 року. Міська лікарня Торецька. «Нулі» в якихось двох кілометрах від лікарні. Важкопораненого нашого воїна доставили дуже оперативно. Якби евакогрупа забарилася на 15-20 хвилин, рятувати було б нікого.
«…Осколок, пролетівши через праву легеню, частково через печінку, прорвав порожнисту вену і зупинився в хребті, – пригадував анестезіолог Василь Горошко. – Кровотеча неймовірна. Хірург прибирає осколок, щоби зашити вену, а кров виливається. Боєць уходить… Хірург пальцем закриває розрив вени, я додаю кров, плазму, різні розчини, відновлюється артеріальний тиск і з’являється пульс… Такий порядок зашивання повторювався кілька разів. По-іншому неможливо було, через великий – у три сантиметри отвір від осколка. Тричі ми повертали нашого воїна з того світу. Напруга в операційній була шалена…»
Найважливіша частина роботи анестезіолога-реаніматолога для пацієнта залишається за кадром. Коли він працює, пацієнт спить, а коли прокидається, то все вже закінчено. Що відбувається з пацієнтом під час операції, крім, власне, хірургічного втручання? Про це не завжди знають ті, кому довелося оперуватися, і ще рідше – ті, хто, на щастя, на операціях не бував. Тому часто-густо анестезіолога називають ангелом-хранителем для пацієнта, який оберігає його від болю. А під час бойових дій він ще й повертає бійців до життя.
«Щасливий білет» у військову медицину
Василь Горошко народився у невеличкому містечку Городок, що на Львівщині. Хтось з його однолітків мріяв стати бізнесменом, хтось винахідником, композитором, юристом… А Василь неодмінно – військовим лікарем. Для початку хлопець вступив до Львівського ліцею з посиленою фізичною підготовкою імені Героїв Крут. А по його закінченню подав документи до факультету підготовки лікарів для Збройних Сил Національного медичного університету імені Богомольця з подальшою перспективою навчатися в Українській військово-медичній академії. Тоді було мирне життя і він ще не знав, які випробування чекають на його долю. А головне, що від його знань, уміння будуть врятовані життя інших… Витримавши жорсткий відбір у 2001 році хлопець став студентом престижного вишу. І, як багато однокурсників, поєднував навчання з роботою спочатку санітаром, а потім чергував вихідними та у нічні зміни як медична сестра в 4-й столичній лікарні. Саме тоді й прикипів до спеціальності «анестезіологія».
Ми спілкуємось з «городоцьким мрійником», а нині начальником відділення реанімації та інтенсивної терапії (для медичної евакуації) Головного військово-клінічного госпіталю підполковником медичної служби Василем Горошком в його скромному кабінеті на п’ятому поверсі хірургічного корпусу.
– У родині ніколи медиків не було, тому коли я заявив, що хочу бути лікарем, батьки одразу вирішили, що мені варто опановувати хірургічну спеціальність, – розповідає Василь Горошко. – Але коли під час навчання я почув невідоме мені слово «анестезіолог», воно мене притягло, наче магнітом. Що то воно таке є? Чому ці фахівці так цінуються? Я почав шукати відповіді на ці питання. А коли під час відвідування Охматдиту нам дозволили зайти до операційної, де йшла підготовка до оперативного втручання, мою увагу привернула безліч невідомого мені обладнання, моніторів, шнурів, шлангів. І все це незрозуміле обладнання теж було оповите таємничим мені словом анестезіологія.
«Господи, – думав Василь, – що ж то за лікар такий, який володіє всією тою апаратурою?» Студент геть втратив спокій. На допомогу прийшов Інтернет та знайомство зі спеціальною літературою, з якої дізнався, наскільки відповідальною є професія анестезіолога.
– Без анестезії оперативне втручання неможливе, ось що я усвідомив ще на початках свого навчання в університеті, – розповідає Василь. – Саме анестезіолог до приходу в операційну хірурга готує пацієнта до операції, створює резерви на всі непередбачувані випадки та можливі ускладнення, а потім бере всі системи організму людини під свій контроль. Робить все можливе, аби будь-яка хірургічна травма якомога меншої шкоди завдала організму.
Три роки набирався практичних навичок Горошко в ролі медичної сестри в 4-й Київській лікарні, готуючи себе до вступу у військову академію на спеціальність анестезіолога. Та яким же було розчарування Василя, коли він дізнався, що в рік випуску з університету Українська військово-медична академія не набирала слухачів на обрану ним спеціальність.
– Зраджувати своїй мрії я не збирався і опускати руки теж, – зізнається мій співрозмовник. – Поїхав я до Львова у цивільну інтернатуру Національного медичного університету імені Данила Галицького. Практичного досвіду набирався в обласній лікарні, у відділеннях, яких немає у військових госпіталях, наприклад, пологове і педіатричне відділення. Плюс обласна лікарня чергує по «швидкій допомозі», куди, як кажуть, везуть «всіх»…
А через два роки Василь Горошко з сертифікатом спеціаліста з’явився на порозі УВМА, чим не на жарт здивував головного на той час анестезіолога Збройних Сил Володимира Мельника та начальника кафедри професора Григорія Хитрого. «Навіщо людині, яка закінчила інтернатуру, ще навчатися в ординатурі?» – дивувалися зубри військової медицини.
– Не повірите, кажу їм, але стати військовим лікарем – це моя мрія дитинства, – усміхається Горошко. – І я, пройшовши всі випробування, таки отримав «щасливий білет» у світ військової медицини і став одним з п’яти слухачів спеціалізації «анестезіологія».
«Анестезіолог повинен бути гнучким у своїх діях – блискавично читати ситуацію під час операції»
Навчаючись в академії Василь в позаурочний час працював тепер уже в 17-й лікарні Києва і, звичайно, не оминав можливості як асистент анестезіолога брати участь в оперативних втручаннях у клініці абдомінальної хірургії чи травматології Головного військового клінічного госпіталю.
– Я отримав неоціненний досвід, працюючи разом з такими іменитими анестезіологами, як Олександр Олександрович Бугай та Володимир Михайлович Мельник, – розповідає Горошко. – Спостерігаючи за їхньою роботою, я в черговий раз переконався, що анестезіолог так само як і хірург несе відповідальність за життя пацієнта. Відповідно, він повинен мати високу кваліфікацію, клінічний досвід, розбиратися в фармакології, анатомії. Крім безпосереднього знеболювання і спостереження за загальним станом пацієнта під час операції, повинен знати результати аналізів, сумісність крові, грамотно вести терапію, розбиратися в механізмах виникнення і перебігу різних процесів в людському організмі. А відтак бути гнучким у своїх діях – блискавично читати ситуацію, не дати розвитися несприятливим наслідкам або ускладненням.
Його самовідданість професії разом з високим рейтингом на завершальному етапі навчання стало приводом для розгляду кандидатури Горошка на одну з вакантних посад анестезіолога провідної лікувальної установи Збройних Сил.
– Служба в столичному госпіталі почалася з відділення інтенсивної терапії та екстракорпоральних методів детоксикації, яке очолював Кішко Роман Михайлович, – продовжує розповідь підполковник Горошко. – Саме там ми вперше почали встановлювати катетери в магістральну судину за допомогою ультразвукового апарата. Взагалі катетеризація центральних судин маніпуляція «сліпа» і ніхто раніше не використовував якісь методи, аби побачити ту судину. Ми позичили рухомий апарат у судинних хірургів і встановлювали катетери без жодних ускладнень. Він є незамінним під час екстреної допомоги за межами госпіталю. Особливо, коли маєш справу з пораненими бійцями. Нині цим методом користуються багато лікарів.
До Криму під виглядом «спортсменів»
Свою військову кар’єру навесні 2014 року старший лейтенант медичної служби Горошко продовжив уже ординатором відділення реанімації та інтенсивної терапії. І продовжив її з досить небезпечної місії до Криму.
– 7 березня я отримав розпорядження у складі невеликої групи з чотирьох анестезіологів і хірургів відправитись на підсилення Сімферопольського військового госпіталю, – пригадує Василь Романович. – Перед псевдореферендумом очікувались заворушення і ми мали надати допомогу нашим колегам. Вирушили в поїздку у спортивних костюмах під виглядом спортсменів, з документів був лише паспорт і сховані посвідчення про відрядження.
Потяги з Києва вже тоді зустрічало оточення з «місцевої самооборони», козачків з собаками та дубинками і «зелених чоловічків». Столичних лікарів зустрів представник госпіталю й доставив до розташування медзакладу.
– Начальник госпіталю Євген Пивоваров поспілкувався з нами й поклав наші посвідчення у шухляду свого столу, – продовжує розповідь Василь Горошко. – Ми ознайомились з лікувальною базою, прикинули, де можемо влаштувати сортувальню, де розгорнути операційну на велику кількість ймовірних постраждалих.
Наступного дня столичним лікарям начмед госпіталю дав розпорядження виїхати в Перевальне, де вже кілька днів в облозі знаходились українські військові. Це розпорядження йшло в розріз із завданням київського керівництва. Відбувся телефонний дзвінок головного хірурга з Києва, який уладнав всі питання. А 10 березня відбулось захоплення Сімферопольського госпіталю з блокуванням роботи адміністративного персоналу.
– З вікон ординаторської ми спостерігали, як «зелені чоловічки» зі зброєю перестрибували через паркан, а в’їзд на територію заблокував «Тигр», – ділиться спогадами Василь Горошко. – На той час в госпіталі знаходилось на лікуванні близько 20 хворих, серед яких один в реанімації. Всіх медиків зібрали в клубі, де представники Аксьонова представляли нове керівництво. На щастя, ніхто нас не здав. Невідомо, як би з нами вчинили, адже у двох з групи була львівська прописка і у двох – київська. Була велика ймовірність, що прийняли б за диверсантів.
Вночі начмед госпіталю приніс київським медикам посвідчення про відрядження з відміткою і побажав без пригод добратися до столиці.
– Зберігаю ксерокопію цього посвідчення як пам’ять про «кримську місію», – усміхається Василь Романович.
«Тричі ми повертали бійця з «того світу»
Після повернення з Криму для анестезіолога Василя Горошка вже в квітні-травні розпочалися відрядження на Схід. Мобільні госпіталі тільки-но формувались, а питання евакуації наших поранених ставало все гострішим.
– Медики не мали тоді ще ані шоломів, ані бронежилетів, і навіть посвідчень про відрядження, – говорить Василь Романович. – Правда, евакуйовували ми реанімобілями з досить нормальною комплектацією. Поранених здебільшого доставляли автомобілями до Харківського госпіталю. Доводилось рятувати поранених і вертольотами.
Сєвєродонецьк, Бахмут, Попасна, Торецьк – ось не повний перелік міст, де за час війни довелось працювати військовому анестезіологу, зокрема і у складі лікарсько-сестринських бригад. На якусь мить мій співрозмовник замовкає, ніби пригадуючи щось…
– Цей випадок трапився у передостанній травневий день 2017 року в міській лікарні Торецька, де перебувала наша бригада, – продовжує після паузи Василь Романович. – Пам’ятаю, як на бігу хірург крикнув: «Василю, швидше готуйся до столу, дуже важкого «трьохсотого» везуть!» А що там готуватися, як ми постійно були напоготові – «нулі» в якихось двох кілометрах від лікарні. Важкопораненого доставили з-під селища Ленінське. І потрібно відзначити, що доставили дуже оперативно. Забарися евакогрупа на 15-20 хвилин і рятувати було б нікого.
Горошко протягує мені листок з діагнозом. Читаю: «Вогнепальне сліпе поранення живота з пошкодженням поперековоободової кишки, дванадцятипалої кишки та крайовим пошкодженням порожнистої вени, ускладнене міграцією металевого уламка в праву середньодолеву легеневу артерію». І ще багато – про поранення нижніх і верхніх кінцівок.
– Ускладнювало ситуацію те, що осколок, пролетівши через праву легеню, частково через печінку, прорвав порожнисту вену і зупинився в хребті, – розповів Василь Романович. – Кровотеча неймовірна. Хірург прибирає осколок, щоби зашити вену, а кров виливається. Боєць уходить… Хірург пальцем закриває розрив вени, я додаю кров, плазму, різні розчини, відновлюється артеріальний тиск і з’являється пульс… Такий порядок зашивання повторювався кілька разів. По-іншому неможливо було, через великий – у три сантиметри отвір від осколка. Тричі ми повертали бійця з того світу. Напруга в операційній була шалена. Печінку заварили, пробиту іншим осколком селезінку довелось видалити, але стан пораненого стабілізували. Згодом передали пораненого на Харків, а звідти його літаком доставили до Києва і він тут у нас в госпіталі завершував лікування.
«Якщо зустрінете моїх рятівників, передайте від мене щирі слова подяки»
Я розшукав контакти того воїна 25-ї окремої десантно-штурмової бригади – мешканця Черкащини Артема Зінковського. Зателефонував і запропонував пригадати той день – 30 травня 2017 року.
– Проходив службу в бригаді сапером, – розповів Артем. – Того дня ми з розвідниками повертались у розташування після виконаного завдання. Все йшло добре, але раптом наштовхнулись на розтяжку – спрацювала МОН-50 направленої дії. Мені пощастило, що я був ближче до міни і осколки прийшлись мені в район живота, а два розвідники, які були далі, отримали смертельні поранення в шию і голову. Третього з нашої групи взагалі не зачепило.
– Пам’ятаєш, як тебе доставили в лікарню Торецька і хто оперував? – питаю Артема.
– Усе було, як в тумані, – відповідає Зінковський. – Якщо відверто, я отямився лише в Харківському госпіталі. Але знаю з розповідей побратимів, що в Торецьку я попав до професіоналів. Якщо будете зустрічатися з моїми рятівниками, передайте від мене щирі слова подяки. Тепер усвідомлюю, що лише завдячуючи їхній майстерності я залишився живим. Дуже хотілося б з ними зустрітися і подякувати особисто.
Прохання Артема я виконав.
– Коли рятуєш від смерті людину, то відроджуєшся з нею разом, це почуття, яке не передати словами, – сказав у відповідь Василь Горошко – А подяку ветерана я відношу до всієї лікарсько-сестринської бригади, адже рятує не хтось один. Це командна робота, в якій кожен має виконувати свою роль максимально професійно. Єдине, чим тішусь, що ані під час евакуації, ані на операційному столі в мене не було втрат.
Рятувати… Іноді здається, що це слово затерли майже до порожнього звуку. Але ж кожного разу за ним стоїть чиясь трагедія, чиясь доля. Я навмисно не запитав Василя Горошка, скількох людей він врятував? Звичайно, у складі команди. Але впевнений, що він не відповість. Неможливо порахувати всіх, кому ти за багато років допоміг в критичний момент.
Ні, не випадково анестезіологів-реаніматологів називають ангелами-хранителями. У них навіть місце своє постійне під час операції – біля узголів’я пацієнта.
