Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
З Віктором Андрійчуком ми зустрілися в Національному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» за день до його поїздки на лікування в Німеччину.
Нині йому 26 років, а за плечима молодого чоловіка величезний бойовий досвід. Саме на Донбасі він втратив ліву руку та важко пошкодив ногу і стегно.
Віктор родом з Київської області. На війну пішов добровольцем у складі 11-го батальйону «Київська Русь», прямо з Майдану. Тоді йому було всього 20.
– Я пройшов строкову службу у 2012–2013 роках у ракетних військах та артилерії, хотів вступити на державну службу до Міністерства зборів і доходів. Коли почав проходити комісію, то стикнувся з корупцією. Це мене дуже роздратувало, і якраз в той час мітингував Майдан, власне, тому я й приєднався. Згодом, коли Росія вторгласяз війною, я вступив до складу одного з добровольчих батальйонів. Після двомісячного злагодження на полігоні ми потрапили на передову, – згадує чоловік.
– Обіймав посаду старшого стрільця, але оскільки спеціалістів не вистачало, то робили,хто що вмів. Під час служби ми освоювали нові спеціальності. Я, наприклад, освоїв спеціальність «механік-водій». Також проходив натовські курси парамедика. Перед кожним із нас стояло завдання від командування, від нашого покійного комбата Олександра Гуменюка – набиратися знань по максимуму. Адже знання це дійсно сила, – каже Віктор.
На Сході старший солдат провоював рівно рік. Зазнав поранення на шахті «Бутівка» за три дні до демобілізації.
– Ми утримували позицію на шахті«Бутівка». Стояли на той момент там 93 дні. На 90-й день утримання цієї позиції під час бою в мене влучила протитанкова граната РПГ-7, – розповідає Віктор.
Спочатку воїна доправили до місцевої лікарні в Селідовому, а потім бортом до Дніпра.
– Під час транспортування хлопці із медбату робили переливання крові, чим власне і врятували мені життя. Вони перелили мені по півлітра крові кожен, – каже чоловік.
У Віктора Андрійчука ампутована ліва рука до ліктя і перелом лівої ноги у двох місцях, також частково роздроблена з лівої сторони тазова кістка. Він вже переніс 68 операцій, але ні на мить не шкодує про свій вибір.
–Я ні про що не жалкую, і, якщо б у мене був вибір піти ще раз, я б пішов на війну ще раз. Адже там у мене з’явилося багато друзів, всіх і неперерахувати, і навіть свій пес Мішка, – ділиться Віктор. Під час ротації я його знайшов у навчально-тренувальному центрі «Десна», він був, як маленьке мишеня, і лише згодом, коли він став рости як на дріжджах, я дізнався, що це алабай.
Протягом усієї нашої розмови біля Віктора перебувала його мама, якій було важко стримувати сльози під час кожного запитання, але про собаку сина вона з радістю розповіла.
–Вітя приніс собаку в маленькій сумочці додому, вдома його покупали, побризкали засобом від бліх, відгодували, і Вітя його забрав назад із собою на передову, – згадує жінка.
Так Алабай став справжнім чотирилапим другом для хлопця.
– Мішка був зі мною на передовій до самого мого поранення. Після поранення мене госпіталізували, і побратим забрав його до себе, але пес два місяці потому просто втік. Хепіенду, на жаль, не вийшло… – каже Віктор. І додає: – Доки були на передовій, він показав себе як бойовий пес. Годину спав, а потім в один і той самий час оббігав територію, і якщо все добре було, то знову лягав відпочивати. А коли зазнав поранення мій товариш, то пес не відходив від нього ні на крок, аж доки товариша не госпіталізували. На жаль, фоток із Мішкою не збереглося, адже мій телефон, у якому вони були, розірвало на дрібні шматки.
