Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Історія про тих, хто змінив мирний білий халат на фронтовий «піксель» і бойовий медичний рюкзак
Стати бойовим медиком, щодня бути готовим ризикувати власним життям на фронті заради порятунку поранених, стиснувши зуби йти в пекло, де металева смерть осколками й кулями косить безоглядно будь-кого, щоразу переживати муки і страждання зранених бійців, евакуйовувати розтерзані тіла загиблих, а потім щоночі оплакувати їх спогадом у тривожних снах…
Далеко не кожен спроможний обрати таке рішення, зробити цей відповідальний крок, та саме на таких людях і тримається наша фронтова медицина. На кожному ВОПі і РОПі, у батальйонних медпунктах бойових бригад. Вони завжди поряд з бійцями підрозділів, які стоять на «нулях», у готовності миттєво прийти на допомогу, не дати перерватись лінії життя.
Життя до війни і точка відліку
В одному з батальйонних медпунктів служать люди, які все своє свідоме життя присвятили медицині, а нині стоять на захисті України. Вони докладають всі свої знання і вміння для збереження життя й здоров’я воїнів, порятунку поранених та надання допомоги жителям прифронтових населених пунктів.
Сержант Юрій Дуб у свої п’ятдесят — підтягнутий, наполегливий і невтомний, у нього проникливий погляд, за яким проглядає великий життєвий досвід і людська мудрість.
Юрій Васильович у медицині з 1989 року, і практична робота у нього розпочалася саме під час військової служби. Після навчання в медучилищі за спеціальністю відпрацював 45 днів і був призваний на строкову військову службу. Вже тоді, завдяки своїм знанням і вмінням, за рішенням командування виконував обов’язки начмеда частини. Тож специфіка військової медицини йому добре знайома. Нині Юрій має великий 30-річний досвід, а останні 18 років до військової служби працював у сільському фельдшерсько-акушерському пункті, обслуговував понад 1,5 тисячі осіб. Паралельно він також працював і на швидкій медичній допомозі. Тож нічні виклики, надання екстреної допомоги та порятунок людей, життя яких трималося «на волосині», були для чоловіка повсякденною стихією.
— Рятувати військових на війні, служити в наших Збройних Силах я хотів давно, — ділиться Юрій Васильович. — Та через відсутність заміни, адже мало охочих працювати в селі, та потрібність пацієнтам все відкладав це рішення. Але в червні 2018 року я побачив репортаж про загиблу 23-річну дівчинку-медика. У мене ж донька її літ. Це стало поштовхом, точкою миттєвого рішення, і, вже незважаючи ні на що, я пішов до військкомату.
Молодший сержант Наталія Тарасюк — чарівна, дуже спокійна і лагідна жінка. Водночас у ній відчувається внутрішня сила, дисциплінованість, вимогливість і до себе, і до побратимів.
Наталя родом з Новоград-Волинського, що на Житомирщині. Тут навчалася в медучилищі, а згодом, упродовж 18 років, працювала в міській лікарні старшою операційною медсестрою. У неї великий досвід роботи в екстремальних умовах, тисячі операцій різної складності. А на військову службу вона прийшла за власним бажанням, як кажуть — за покликом серця.
Ще в молодості Наталя мріяла про військовий однострій, але тоді не склалося, та й не так просто було… У міській лікарні робота була складна, напружена, але результативна. Допомога людям приносила моральне задоволення і вносила в життя свої вимоги: обов’язковість, відповідальність, надійність. Згодом додалися й сімейні обов’язки — виховання донечки, допомога батькам, догляд за матір’ю та численні побутові питання…
— Та все ж моя мрія здійснилася. І, мабуть, саме нині, коли в мене є чималий досвід, я зможу дійсно принести велику користь для країни, для воїнів, які захищають її. Я ні краплини не шкодую, що обрала цей нелегкий шлях, зробила такий відповідальний крок, кардинально змінила своє життя. Моїй донечці дев’ять років, її доглядає дідусь — мій батько. Звичайно, я за нею сумую, але спокійна, бо знаю, що у неї все добре. Просто я відчуваю, що нині потрібна саме тут, на фронті.
Наталя добре знає, як кваліфіковано надавати першу медичну допомогу пораненому, оглянути й оцінити стан людини, досконало виконати весь комплекс необхідних процедур, а ще — постійно вдосконалює свої тактичні навички.
Десна. 205-й навчальний центр тактичної медицини
Кожен бойовий медик в обов’язковому порядку проходить підготовку або перепідготовку в навчальних підрозділах. Ця вимога стосується будь-кого — і людей, які мають величезний бойовий досвід, і учасників бойових дій, усіх кандидатів на відповідні посади. І якщо дехто спочатку ставиться до цього скептично, то з прибуттям на передову згадує своїх інструкторів тільки з глибокою вдячністю і повагою.
— Коли мені сказали, що потрібно пройти перепідготовку в навчальному центрі, я був щиро здивований, — каже Юрій Дуб. — Ви що? Та я ж фельдшер вищої категорії! У мене ж тридцятирічний досвід роботи, і знання, і практика! Та, як виявилося, між бойовою медициною і звичайною є велика різниця. І полягає вона насамперед в умовах, за яких надається допомога. Навчальний центр дав нам багато корисного, і у нас були дуже гарні інструктори.
Навіть робота на «швидкій» і близько не нагадує ту, яку доводиться виконувати на фронті. Приїхав, оглянув, надав екстрену допомогу, перенесли в машину, провів додаткову стабілізацію. Там ніхто і ніщо не заважало. Все швидко, всі поступаються на дорозі, веземо в лікарню. Тут же все зовсім навпаки. Пораненому в червоній зоні, під обстрілами, можна зупинити кровотечу, перевернути на живіт, щоб не захлинувся від западання язика або блювотних мас (а це може бути практично в кожного, хто постраждав від поранення чи контузії, перебуває в шоковому стані), і негайно витягти в безпечне місце. І всі ці дії — під час бою, обстрілу. Ворог не те що не дає тобі працювати, намагається тебе самого знищити. І зовсім не зважає на екіпірування медиків, червоний хрест. Навпаки, саме ці атрибути можуть навіть викликати прицільний вогонь. Підтверджень цьому сотні, навіть тисячі! У жовтій зоні, коли є укриття, можна оглянути людину і надати більш розширену допомогу. І тільки на точці евакуації, вже в медичному автомобілі, ми можемо підключити внутрішньовенну систему, надати більш кваліфіковану допомогу. А головне — якомога швидше доставити потерпілого в медроту, а за необхідності — в госпіталь.
Наталя Тарасюк, яка прибула до військової частини восени 2019 року, вже за тиждень розпочала проходила підготовку на двотижневих курсах у 205-му навчальному центрі в Десні. Навчання було креативним, заохочувався обмін думками, обговорення кожного елемента в алгоритмах роботи за будь-яких умов. Це було дійсно необхідно пройти, адже тактична медицина суттєво відрізняється від звичайної, є свої нюанси, вимоги і обмеження.
— Нас вчили, як виконувати евакуацію пораненого з передової, як вести себе на полі бою, як підбиратися до поранених і встановлювати з ними контакт, виконувати накази командирів і бойові завдання, а також ми здобували ази загальновійськової підготовки, — розповідає Наталя. — Я б сказала, що бойовий медик повинен не тільки повсякчас пам’ятати, як допомогти пораненому, а й як самому вижити на полі бою. А за необхідності навіть і застосувати зброю.
Коли болить душа за тих, хто гине у фронтовому пеклі
Вперше на передову Наталія Тарасюк потрапила в березні. І розпочалося справжнє фронтове життя, життя у постійній бойовій готовності. Коли розпочинаються обстріли позицій, лунають вибухи і постріли, бойові медики готуються будь-якої миті прийти на допомогу.
— Бронежилет, шолом, зброя і медична сумка з усім необхідним для надання першої допомоги пораненому в нас завжди напоготові, і як тільки отримуємо наказ, одразу ж виїжджаємо, — говорить Наталя.
Одного разу, під час чергових обстрілів, які тут лунали чи не щодня, надійшов наказ від командира. Ворог бив по наших позиціях зі 120-мм мінометів і в нас були серйозні втрати. Бойові медики в повному екіпіруванні помчали на медичному «Богдані» на точку евакуації. По рації сповістили, що везуть «трьохсотого» і «двохсотого».
— Їх з поля бою доставили до нас на броні «БРДМ», — згадує Юрій Дуб. — Я з бійцями переніс тіло загиблого до нашого автомобіля, а пораненого помістили в машину медроти. У хлопця була контузія середнього ступеня важкості та закрита черепно-мозкова травма. Наталя підключила систему внутрішньовенного доступу, стабілізувала його стан.
— Коли бачиш загиблих воїнів, — мовить Наталя, — всередині ніби все обривається, у душі болить, дуже шкода людину, навіть якщо ти її не знав. І звикнути до цього неможливо. Але береш себе і ніби стискаєш в кулак, робиш те, що потрібно, надаєш допомогу пораненому. Тут не можна впадати в паніку, не можна втрачати контроль над собою ні на мить.
Завдяки суворій школі операційної сестри та власному самоконтролю Наталя Тарасюк не раз рятувала бійців, зупиняла кровотечу, накладала пов’язки і бандаж, евакуйовувала до безпечного місця.
Для Юрія Дуба назавжди врізались у пам’ять події зими 2019 року під Попасною. Від влучання пострілу з СПГ було поранено одночасно десять бійців.
— Вночі ми зайшли в Троїцьке, — ділиться Юрій. — Ще навіть не встигли облаштуватися на новому місці, розкласти речі, як надійшла команда. Сідаємо в машину. Їхали дуже швидко, як могли. Дорога ж погана, навкруги кучугури снігу. Машину залишили в низині, далі — пішки. Як підійшли, я побачив, що в одного бійця відсутня ліва кінцівка вище коліна, у другого перебиті обидві ноги, у всіх — численні осколкові поранення кінцівок. Постріл влучив їм прямо під ноги. Уявіть — ніч, морок, навколо біль і страждання десяти людей… Ми врятували всіх, турнікети, пов’язки-бинти, винесли всіх на своїх руках. А далі — в Попасну, до госпіталю. Цю ніч я не забуду ніколи.
Попри все, бойовим медикам доводиться постійно надавати допомогу бійцям не тільки при пораненні, а й при різноманітних захворюваннях та травмах. Особливо людям старшого віку. Це і серцева, легенева, гіпертонічна недостатність. Укуси ос, шершнів, змій також додають роботи. А в нинішніх умовах коронавірусної загрози це і температурний режим, дотримання правил гігієни тощо.
Також досвідчені медики постійно проводять заняття з санінструкторами рот, а також з усіма військовослужбовцями. Адже кожен повинен знати, як діяти, якщо поряд немає фахівця, при пораненні, як правильно зупинити кровотечу, накласти турнікет, пов’язку, що першим необхідно зробити, якщо людина зазнала контузії або втратила свідомість. І ще сотні, якщо не тисячі, дрібних, але дуже важливих нюансів першої домедичної допомоги.
Яким же повинен бути бойовий медик
Кому, як не самим бойовим медикам, краще відомо: яким же має бути медичний працівник на передовій, що для нього найважливіше, які критерії найцінніші?
— Від дій медика залежить життя людини, — каже Наталія Тарасюк. — Він повинен бути зібраним, не проявляти ніякої паніки, ні в якому разі не втрачати самоконтролю, цінувати кожну долю секунди, діяти швидко і вправно, повсякчас давати вказівки і керувати бійцями та пораненим під час евакуації.
— Що стосується тактичної медицини, — констатує Юрій Дуб, — то в нас є золоте правило: кожну допомогу надавати оперативно і своєчасно на визначеному етапі. Тобто в червоній зоні (зоні обстрілу) — зупинка критичних кровотеч і евакуація, у жовтій — в укритті оглянути хворого і надати більш розширену допомогу, і вже на етапі евакуації, коли немає безпосередньої загрози, надається вся інша спеціалізована допомога. Порушивши ці правила, медик може і сам загинути, і пораненого не врятувати. А взагалі, бойовий медик повинен бути компетентним і жорстким, не дозволяти нікому втручатися у свою роботу, незважаючи ні на що.
Адже ти відповідаєш за життя і здоров’я людини, ти вирішуєш і несеш відповідальність. Ти повинен знати все і навіть трошки більше. Ти не маєш права на помилку, бо ціна твоєї помилки — людське життя, життя твого побратима. А нагорода за твою працю — врятоване життя, і ніяк не менше!
