Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Майже 15 років представляв Україну у складі збірної, а тепер захищає країну зі зброєю в руках.
Професійний веслувальник Андрій Михайлов нині служить в одному з бойових підрозділів 33-ї окремої механізованої бригади.
Про спортивну кар’єру, службу в бойовій бригаді та чому важливо займатися спортом, Андрій розповів АрміяInform.
Можливо, і живий залишився саме через те, що займався спортом та мав гарну фізичну форму. Тому і зміг повернутися з того виходу живим, розповідає Андрій Михайлов про один з перших своїх бойових виходів.
Яке саме було завдання, він розповісти не може. Однак каже, що під час того виходу зазнав механічної травми ока.
— Саме тоді врятувало те, що я спортсмен. Ситуація була складна. Але я зміг виконати завдання та вийти. Мені зробили операцію. Трохи полежав і повернувся в підрозділ, — згадує Андрій.
«Якби я не був спортсменом, я б не витягнув. А ще спорт дає характер»
Говорить, що заняття спортом дуже допомогло у службі. Особливо на її початку.
— Якби я не був спортсменом, я б не витягнув ті завдання, які виконував. Той кілометраж, обсяг тієї роботи, яку виконував. Я б просто не вивіз це все. Я скажу так: спортом потрібно займатися весь час. Банально ходити, бігати. А також не пити алкоголь, не курити. А ще спорт дає характер, — розповідає військовий.
«Побратим врятував нас від FPV-дрона»
Буквально кілька тижнів тому Андрій виписався з госпіталя. Лікувався вже після другого поранення. Цього разу його посікло уламками FPV-дрона. Каже, що пощастило, адже якби не побратим, все могло бути набагато гірше.
— Виконували певне завдання на «нулі». І прилетів FPV-дрон на оптоволокні. Він летів прямо в мене. І мій побратим, теж професійний спортсмен, Олексій Хабаров, його збив. Дрон впав неподалік від нас. І мене посікло уламками. Дрібні залетіли мені в ногу. Більший уламок дістали. А менший так і залишився в нозі. Олексій врятував мені життя (на жаль, за деякий час після цієї події Олексій Хабаров загинув у бою), — згадує Андрій.
«З 16 років фактично без перерв був у збірній України»
Загалом, Андрій Михайлов у війську з 2012 року. До того, як потрапив у бойовий підрозділ, проходив службу в одному зі спортивних клубів ЗСУ. Займався академічним веслуванням та представляв Україну на різноманітних змаганнях, зокрема, у складі збірної України. Він є майстром спорту міжнародного класу.
Спортом Андрій почав займатися ще в дитинстві.
— Я займався атлетикою до того, як потрапив у професійний спорт. Бігав за район, бігав за школу. Потім поїхав на обласні змагання з легкої атлетики в Херсон. Там побачив мене мій тренер з веслування академічного — Науменко Валентин Васильович. Спіймав мене біля стадіону. Спитав, чи знаю я щось про академічне веслування. Запропонував піти в Херсонське вище училище фізичної культури та спорту. Він приїхав до мене додому з батьками говорити. Батьки не хотіли мене відпускати. Бо це ж треба було з районного центру в місто переїжджати. Але він сподобався моєму батьку. І Валентин Васильович мене забрав, — згадує Андрій.
Нині він є багаторазовим призером чемпіонатів та Кубків України, міжнародних та всеукраїнських змагань, неодноразовий учасник чемпіонатів світу та Європи. Зокрема, він є бронзовим призером чемпіонату світу 2011 року, чемпіоном світу 2012 року, срібним призером чемпіонату світу 2014 року, чемпіоном Європи 2011 року. З 16 років фактично без перерв був у збірній України до 2023 року.
Розповідає, що на контракт в ЗСУ пішов саме тому, що держава допомагає спортсменам вищої категорії.
— Спочатку я відслужив строкову, а потім підписав контракт зі «спортротою». Це така простонародна назва спортивних клубів ЗСУ. Починав служити в Києві. Потім нас перевели в Севастополь, бо була веслувальна специфіка. І коли пі…и захопили Крим, то нас перевели в Херсон. На базі тих, кого вивели із Севастополя, сформували 8-й спортивний клуб. Тож з 2014-го цей спортклуб досі діє. І я в ньому служив до останнього, — згадує Андрій.
До речі, під час окупації Херсона у 2022 році Андрій був у місті. І лише за 40 днів по тому йому вдалося звідти вирватися.
«Їхав сюди, ноги тряслися. А зараз розумію, що це достойна бригада»
Навесні 2025 року Андрій потрапив у 33-тю окрему механізовану бригаду. Розповідає, що прийшов наказ частину особового складу спортивних клубів перевести в бойові підрозділи. Про це переведення говорить просто:
— Потрапив на війну абсолютно нормально. Тринадцять років країна мені допомагала будувати спортивну кар’єру. Все, чого я досягнув, мені країна завжди давала. А ми військові. Ще й контрактники.
Частина людей, в яких була базова військова підготовка, одразу поїхала в бригаду. Іншим організували навчання.
— Ми стільки років були в армії, а базової підготовки в нас не було. Тому нас відправили на БЗВП. Для нас зробили ідеальні умови. Інструктори були дуже класні, — розповідає Андрій.
Після навчання Андрій та інші спортсмени потрапили вже безпосередньо в 33-тю окрему механізовану бригаду. І вже служать п’ятий місяць.
— Займаємося різноманітною бойовою роботою. Виконуємо завдання, які ставить командування. Бригада нині виконує дуже багато важливих завдань. І про неї чомусь взагалі не згадують. У нас дуже класний комбриг. Ті, з ким я особисто перетинався, це високого рівня командири. Зрозуміло, що коли йде війна такого масштабу, не буває чогось ідеального. Ми ж не голлівудський фільм дивимося. Але скажу, я радий, що потрапив у цю бригаду. Їхав сюди, ноги тряслися. А зараз я розумію, що це достойна бригада. І достойний підрозділ, — говорить Андрій.
Повертатися у професійний спорт Андрій не планує. Принаймні як спортсмен. Каже, що потрібно багато часу, аби відновитися. А він, за мірками професійного спорту, вже не молодий. Також є й інші причини.
— У мене дуже сильно змінилося ставлення до спортивної тусовки. Вона живе в якомусь своєму світі, який до реальності немає ніякого стосунку. Про армійців я мовчу. Бо сьогодні вони спортсмени, а завтра воюють, як я нині. А от інші. Їхнє ставлення до ситуації, їхнє ставлення до країни. Вони не розуміють, про що можна говорити, що можна показувати, а що ні, — говорить військовий.
«Окупанти самі не зупиняться. Це ми маємо їх зупинити»
Головним завданням нині Андрій називає спротив агресору. Каже, що саме на цьому потрібно всім сфокусуватися. І долучатися до Сил оборони:
— Хочу, аби люди розуміли — в армію йти потрібно. Так, дуже багато страшилок різних є. Але більшість з того, про що пишуть в інтернеті, — це нісенітниці. Так, якісь проблеми мають, або мали місце. Але більшість — нісенітниці. А пі…и самі не зупиняться. У них плани грандіозні. Тож ми маємо їх зупинити.
