На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Безпілотники бойовиків не лише корегують вогонь, а й «кидають на голови» наших захисників ВОГи. Лише за останні два тижня російсько-окупаційні війська вже кілька десятків разів атакували позиції українських оборонців на приморській ділянці фронту.
«Їм байдуже на перемир’я. Оскільки артилерія заборонена, окупанти тепер використовують безпілотні літальні апарати та скидають на наші позиції ВОГи. Наразі це сама найстрашніша зброя, адже вона непередбачувана. Безпілотник не завжди можна почути, ще важче побачити», — розповідає морський піхотинець з позивним «Док».
Переходячи на іншу позицію, «Док» розповідає, що перед днем проголошення «режиму тиші» ворожий триколор з’явився над позиціями окупантів.
«Коли обстріл — не так страшно, ймовірності проходу ДРГ та прямого влучання немає, адже відстань між ворожими позиціями й нашими дуже мала. Для того, щоб опанувати весь негатив, у нас є чудовий рецепт — це гумор. Намагаємось побільше жартувати з побратимами. Піднімаємо бойовий дух, адже знаємо, що нас вдома чекають».
Поблизу сусідніх позицій чутно постріли. «Док» говорить, що такі провокації від російських окупантів щодня. Вночі на цих позиціях протягом трьох годин свистіли кулі та літали ворожі РПГ. Морпіхи запевняють — на такий нахабний вогонь противника має бути тільки адекватна відповідь. Тим паче, що чужинці не втомлюються удосконалюватись у вигадливості так званих сюрпризів, українські військові їх тут знаходять десятками.
У розпалі спекотного дня ми заїхали у селище Водяне, що на Приазов’ї. У самому селі тисячі відтінків руйнувань. Є вцілілі будинки, які мають лише незначні наслідки обстрілів, — збитий шифер, діри від куль та осколків. Але є й багато таких, які повністю зруйновані артилерією та пожежами. У Водяному зараз мешкають 10 мирних жителів. Займаються сільським господарством, вирощують худобу — кіз, свиней та домашню птицю. Значну допомогу отримують від міжнародних гуманітарних організацій.
Жителька села Зоя Миколаївна дуже тепло відгукується про морпіхів і вдячна за постійну допомогу з господарством та турботу. Чоловік та син померли, живе вона сама. Після початку бойових дій її донька та онуки виїхали у Росію. Українські військові постійно підтримують стареньку, полагодили пошкоджений дах, допомагають з водою та харчами.
До обстрілів люди звикли. Кажуть, що порівняно з минулими роками, у село вже «так не прилітає».
