Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Солдат Ян — з міста Кам’янське Дніпропетровської області. З 2022 року служив у 54 окремій механізованій бригаді. Згодом за станом здоров’я був переведений до Донецького ОТЦК та СП.
Чи можна вижити після того, як поруч з тобою розірвалися дві ворожі гранати? І як це — самостійно евакуювати важко пораненого побратима з позиції?
Про це Ян розповів нашому кореспонденту.
«Я його волоком тягнув метрів 300 і по нас мінометка ворожа працювала»
«Коли почав служити у 54-й бригаді, то матусі своїй, щоб не хвилювалась, сказав, що я, як автослюсар, ремонтуватиму техніку. Але насправді я був на посаді стрільця.
До цього був досвід служби в армії — у 1985-1987 роках. Служив у ВДВ.
…Можу згадати один з наших штурмів, у якому брав участь. Це було 24 жовтня 2022 року. У нас у підрозділі служив тоді хлопець Сашко. У нього того дня був день народження. І він серйозні поранення в тому бою дістав: обидві ноги були перебиті, і в руку теж був поранений.
Так сталося, що ми з ним разом були у ворожій траншеї… Ситуація раптово змінилась, і вже треба було звідти виходити. І я цього хлопця на собі й виніс. Причому я його волоком тягнув метрів 300, і по нас мінометка ворожа працювала. Пощастило, що не зачепило тоді.
Сашко залишився живим. Такий у нього другий день народження вийшов. Але я собі сильно ноги тоді травмував. Якийсь час ще міг ходити.
За два тижні була ще одна ситуація. Це було в районі Лисичанського НПЗ. Ми з побратимами — нас називали «група Ігната» — вичікували на ворога в одному місці, куди він мав зайти. Але так ситуація згодом склалася, що ми опинились в оточенні.
І довелося дві доби тримати там оборону. Нас було шестеро. За два дні загалом нас штурмували близько 250 росіян. Потім вже вночі нам дали дозвіл на вихід. Ми знайшли лазівку, де можна було вискочити. І з боєм вийшли.
«Коли повернувся, мені хлопці кажуть: „Так ти ж „200“?!»
Але була там ситуація… Біля мене розірвалося дві гранати. І спочатку побратими подумали, що я загинув. Коли я прийшов до тями, зрозумів, що ця позиція вже не наша. Сидів з автоматом у руках… Найцікавіше, що в мене жодної подряпини не було.
Бій закінчився, і противник ходив там, збирав своїх поранених. І росіяни буквально у трьох метрах біля мене пройшли тоді. Було темно. Я мав із собою «нічник» і бачив їх, а вони — ні.
Я трішки почекав, поки вони відійдуть. І потім потихесеньку сам уже вийшов до наших.
Коли повернувся, мені хлопці кажуть: «Так ти ж „200“?!». Я їм: «Ні, викреслюйте мене з того списку».
Ну а далі вже мене на обстеження до медиків відправили. Далі — на операцію. Видалили мені меніски на обох колінах.
Зрозуміло, що потім перевели на службу до Донецького ОТЦК.
Тепер тут, до речі, багато хлопців з моєї бригади служать. І, звісно, всі вони теж мають бойовий досвід.
Але мені хочеться все ж таки повернутись до 54 бригади. Хочеться повернутись до бойової роботи»
