Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
У серпні 2014 року, тоді ще майор, а нині підполковник медичної служби, начальник хірургічного відділення Хмельницького військового госпіталю Ярослав Красуцький вперше потрапив у район бойових дій. Він був старшим лікарсько-сестринської бригади, яка знаходилась у розпорядженні одного з батальйонів 30-ї бригади.
— Ми приїхали о 18.00, а вже близько 20-ї я тримав у руках хірургічний скальпель. Осколок від міни потрапив 22-річному солдату в гранату на розгрузці й вона на ньому розірвалась, — розповідає хірург.
Далі — більше. Лікарсько-сестринська бригада Красуцького була майже в самому пеклі. Тоді «тридцятка» вела активні бойові дії неподалік Савур Могили в районі населеного пункту Степанівка, за 8 кілометрів від КПВВ «Маринівка», що вів до російського кордону.
— Наша лікарсько-сестринська бригада була одним із етапів ланцюга медичної евакуації. Нам везли з переднього краю поранених. А ми повинні були за 60 хвилин провести необхідне хірургічне втручання, стабілізувати і відправити до вищого шпиталю або забезпечити їх аеромедичну евакуацію до Харкова, Дніпра чи іншого Військово-медичного клінічного центру. Тому подальша доля більшості поранених захисників, які пройшли через руки нашої лікарсько-сестринської бригади, нам не відома. Так само я й досі не знаю, чи зміг обняти своїх трьох дітей один із наших пацієнтів, про якого згадую мало не щодня, — пригадує військовий лікар і розповідає, як тоді, у серпні 2014 у Степанівці, рятував верхні кінцівки важкопораненому. — На столі лежав кремезний дядько з майже відірваними верхніми кінцівками. В наслідок вогнепального перелому одна на шматочку шкіри з м’язами звисала, друга була понівечена в районі обох плечових кісток. Кріпкий чоловік, при свідомості дивиться на мене ясними очима і каже: «Лікарю, врятуйте хоч одну руку. У мене троє дітей і жінка, як я їх обійматиму!..» Я оцінив характер поранення. Зрозумів, що в кращому випадку ми зможемо врятувати лише одну руку. Зателефонував головному хірургу, вийшов на вищий госпіталь, отримав інструкції, зупинив кровотечу, надав необхідну допомогу і організував відправку до Амбросієвки. Що далі з цим контрактником, я не знаю. Але вірю і сподіваюсь, що він має чим обійняти своїх дітей, — мало не зі сльозами на очах розповідає Ярослав Броніславович.
Начальник хірургічного відділення Хмельницького військового госпіталю підполковник медичної служби Ярослав Красуцький є кавалером ордена «За мужність» III ступеня. Він один із когорти військових лікарів, які удостоєні такої високої нагороди у 2014 році.
Особливості бойових уражень — політравмування, тобто множинні осколкові поранення. Коли один і той же уламок чи уламки вражають таз, грудну, черевну порожнину, кінцівки. Тоді важко дати правильну оцінку. Складність полягає в діагностиці об’єму уражень, вибору правильної тактики хірургічного втручання, послідовності виконання певного алгоритму. Стабілізація хворого і подальша оперативна відправка хворого до наступного етапу медевакуації — гарантія успіху кожної лікарсько-сестринської бригади.
Ярослав Броніславович після липня-серпня 2014 року бував у відрядженнях до АТО чи ООС ще чотири рази. Та кожного разу він каже, що переконується у безмежності людських можливостей і сил. Було, що і плакали, і від безсилля та втоми майже падали. По кілька діб не спали, та вони розуміли і робили свою роботу. Вони рятували життя і долі своїх пацієнтів, своїх захисників!
— Було важко, а іноді й дуже важко. Та я не перестаю дивуватися, я досі під враженням як героїзму наших військовослужбовців, так і моїх лікарів і медичних сестер. Приміром, тендітна, привітна, усміхнена, мила і надзвичайно жіночна анестезіолог-реаніматолог нашої лікарсько-сестринської бригади капітан медичної служби Ірена Ломаківська. Вона разом із нами потрапила під обстріл 30-ї бригади зі «Смерчів» і «Градів» у Степанівці, й так само виходила з оточення. Вона була одна на два санітарні автомобілі, в яких евакуювали майже півтора десятка важкопоранених солдатів і офіцерів. Дорогою до медичного пункту бригади в трьох з них, до того ж у різних автомобілях, час від часу відбувалися зупинки (припинялося серцебиття чи дихання). Іншим по дорозі крапельниці міняла, бігала під обстрілом з одного автомобіля у другий. За героїзм і самовідданість капітан м/с Ірена Ломаківська отримала орден «За мужність» III ступеню. Я переконаний, що такої нагороди вартий кожен із нашої команди, — пригадує підполковник Красуцький.
Чи було вам страшно, я питаю у хірурга. Він, не вагаючись, каже: «так». Але страшно було потім, після роботи. Коли спати лягав, прокидався від сну, де в чергове бачив те, що пережив днями.
— Після виходу зі Степанівки комбат мені сказав: ” А ви знаєте, що ви могли звідти не повернутись взагалі?” Для мене значущим було те, як я просив комбата відправити своїх дівчат зі складу лікарсько-сестринської бригади в тил, до більш безпечної локації, раніше терміну завершення відрядження, адже через активність бойових дій був великий ризик втрати своїх колег. Вони про те дізнались і відмовились виїжджати: «…Ми разом, з командою заїхали, разом звідси, командою і повернемося. Ми з вами!»
Фото автора та з архіву Ярослава Красуцького.
