Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Його називали «москалем», «царським генералом» і «гетьманським фахівцем», бо не могли забути участі у боротьбі проти військ Директорії під час протигетьманського повстання.
Симон Петлюра волів не помічати його присутності під час доповідей, а в тогочасних часописах його цькували і зводили на нього інсинуації.
Він же тим часом працював без спочинку так заповзято, що умлівав через отримане ще за Першої світової війни поранення важке поранення у голову, і, попри все, домігся того, що Штаб Дієвої Армії УНР запрацював злагоджено і бездоганно, немов годинник. Дане ж слово честі тримав міцно аж до останнього подиху на підлозі Лук’янівської в’язниці у Києві.
Все це — про Володимира Сінклера, самий лише перелік посад якого у підписі під світлиною з орлиним профілем генерала-поручника у третьому числі часопису «За Державність. Матеріали до історії Війська Українського» займає кілька рядків:
«Генерального штабу генерал-поручник Володимир Сінклер. Член Комітету по організації Української Армії, 1-ий Генерал-квартирмайстер Головного Управління Генерального Штабу, Генерал-квартирмайстер Штабу Дієвої Армії, Начальник Штабу Дієвої Армії, Начальник Генерального Штабу, член Вищої Військової Ради».
Український нащадок Малькольма Сінклера, зв’язківця Пилипа Орлика
Народився Володимир Сінклер 24 січня 1879 року в узбецькому місті Новий Маргелан, яке нині має назву Фергана. Майбутню долю хлопчика визначили родинні традиції. Його батько Олександр Сінклер, військовий інженер і полковник російської армії, прищепив сину любов до військової служби і прагнення зробити військову кар’єру. Матір Людмила, українка за походженням, визначила українську ідентичність Володимира Сінклера, який згодом у графі «національність» завжди писав «українець».
Ба більше, корені як військової служби, так і проукраїнської позиції майбутнього генерал-поручника Армії УНР сягали аж XVIII століття. Один із пращурів Володимира Сінклера, шотландець за походженням шведський майор Малькольм Сінклер, був зв’язковим старшиною при гетьманові Війська Запорозького Пилипові Орлику. 1739 року, коли він перевозив документи зі Стамбула до Стокгольма, його перехопили й жорстоко замордували російські агенти за наказом посла у Швеції Михайла Бестужева-Рюміна. Це спричинило загострення російсько-шведських відносин й у підсумку призвело до війни 1741—1743 років між Швецією та Росією.
…зв’язковим старшиною Швеції при особі Гетьмана Пилипа Орлика був саме майор Сінклер, якого московські агенти замордували двісті літ перед замордуванням там же — на Шлезьку — його пізнього і останнього нащадка. А ще кажуть, що історія не повторюється. Наша — напевно, — писав у «Книзі спостережень» про цей цікавий факт родинної історії Володимира Сінклера Євген Маланюк.
Блискуча освіта і зразкова військова кар’єра в російській армії
Військова кар’єра Володимира Сінклера почалась у середині 1890-х років, коли по закінченню Оренбурзького Неплюєвського кадетського корпусу 1896 року він розпочав службу юнкером Михайлівського артилерійського училища у санкт-петербурзі. Закінчивши 1899 року цей навчальний заклад за першим розрядом, він продовжив навчання у Миколаївській військовій академії Генерального штабу, яку так само з відзнакою закінчив 1905 року.
Молодий офіцер брав участь у російсько-японській та Першій світовій війні, під час якої воював на Південно-Західному фронті, служив начальником штабу гвардійської піхотної дивізії і командиром полку. 1916 року зазнав важкого поранення в голову, після чого 1917 року у званні генерал-майора вийшов у відставку й оселився у Києві. В українській столиці Володимир Сінклер зустрів події Української революції і перші кроки зі створення української національної армії, про що згадував потім у нарисі «Пам’яти С. В. Петлюри»:
В кінці 1917 року, по розкладі російського фронту, я покинув російську армію і оселився на стале в Києві, де кипіло життя, йшла жвава робота будування самостійної Української Республіки. Центральна Рада видавала декрет за декретом, щоб створити нове життя на руїнах старого режиму, яке б відповідало духу українського народу, а також революційним обставинам, що серед них народжувалася молода УНР. Цілком зрозуміло, що тоді ж почалася спроба творення національної української армії, бо політичні керівники розуміли, що без армії не буде й України.
Український вибір Володимира Сінклера
Особисто Володимир Сінклер долучився до творення українських національних збройних сил з квітня 1918 року, увійшовши до складу комісії з формування та організації армії. «В той час я вступив на службу до Українського Генерального штабу і був призначений членом комітету для формування та організації української армії», — писав Володимир Сінклер у спогадах про Симона Петлюру. Відтак Володимир Сінклер служив у складі Військово-ученого комітету Військового міністерства УНР, а згодом і Української Держави за доби гетьманування Павла Скоропадського. Від жовтня 1918 року Володимир Сінклер обійняв посаду першого генерал-квартирмайстера Генерального штабу Української Держави, на якій зустрів очолене Директорією повстання проти гетьмана.
Участь у боротьбі проти Директорії потім довго пригадували військовому, оскільки, як свідчить Євген Маланюк, «в часі повстання саме Сінклер керував операціями проти військ Директорії, а що найгірше, підписував звідомлення для преси своїм ім’ям». Утім, фундаментальна військова освіта, тривалий досвід служби і добра репутація офіцера сприяли тому, що його запросили повернутись до військової служби вже у Штабі Армії УНР. Зроби це помічник начальника штабу Василь Тютюнник, який звернувся до Володимира Сінклера з такими словами:
— Ви підписували комунікати — тут, я підписував — там. Але моя Батьківщина не мала змоги підготовити військових фахівців. Знаю вас, як доброго старшину і вірю вам як людині. Я не маю багато часу ні на розмови, ні на реченці. Я можу дати вам, на жаль, лише 24 години. І якщо ви завтра рано дасте мені слово чести, що Ви вірно працюватимете для моєї Батьківщини, то — прошу, ось вас стіл, мапа і олівці.
Під орудою Сінклера Штаб Армії УНР «запрацював як годинник»
Володимир Сінклер гідно прийняв пропозицію взятись до роботи у Штабі Армії УНР, швидко налагодивши його належне функціонування. Євген Маланюк згадував, що з приходом Володимира Сінклера «Штаб Армії (в який зараз же перетворився бувший Генеральний Штаб) одержав першорядного майстра, що майже з нічого зорганізував був оперативний апарат Армії. І той апарат, мимо скісних поглядів і заплечного сичання («царський генерал», «гетьманський фахівець» і «москаль») під адресою його керівника… запрацював як годинник».
Генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський в історичному нарисі про похід на Київ — Одесу 1919 року писав, що Володимир Сінклер «запрацьовувався майже до-того, що умлівав» через отримане ще під час Першої світової війни поранення. Однаке саме завдяки такій самовідданій праці і щоденним зусиллям генерал-поручника Штаб Армії УНР працював на незмінно високому рівні.
Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов’язки 1-го Генерал-квартирмайстра — незадовго — Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця, — писав згодом Євген Маланюк.
Непорушне слово чести генерала Сінклера
1920 року Володимир Сінклер в якості військового експерта брав участь у переговорах українського уряду з польським. Саме він скріпив своїм підписом таємну військову конвенцію, що була додатком до підписаної 21 квітня 1920 року Варшавської угоди. А у 1921 році офіцер увійшов до складу сформованої з ініціативи Симона Петлюри Вищої військової ради.
Коли ж Українська Народна Республіка остаточно зазнала поразки у боротьбі з більшовиками, Володимир Сінклер відійшов від військових справ, обійнявши непоказну посаду кондуктора на шахтовій залізниці у містечку Сосновіци. Євген Маланюк оповідає, що поляки пропонували генералу високу посаду у міністерстві військових справ, однак Сінклер відмовив їм, заявивши, що не може порушити слово чести служити Україні:
…коли з кінцем року 1920-го наша Армія була в Польщі інтернована, генерал одразу ж дістав дуже поважні пропозиції від польських військових кіл. Справа йшла про високе становище в Міністерстві військових справ. …на всі польські пропозиції генерал Сінклер мав одну відповідь: — Бачте, я нічого не мав би проти того, але я дав покійному Тютюнникові слово чести. Ні, не можу.
Трагічне завершення гідного життя
Впродовж 1920—1930-х років Володимир Сінклер зберігав контакти з колами української політичної еміграції, брав участь у діяльності різних гуртків та організацій. Зокрема, з 1926 року долучився до роботи Українського центрального комітету, що допомагав емігрантам, і читав лекції з військової педагогіки колишнім бійцям Армії УНР.
Останні роки життя Володимир Сінклер провів в окупованій нацистами Польщі. Вже 1939 року через хворе серце він був змушений залишити роботу і відійти від громадської діяльності. Це, однак, не завадило радянським спецслужбам заарештувати колишнього українського військового після того, як червона армія увійшла на територію Польщі.
читайте також:
13 березня 1945 року у місті Катовіце тяжко хворого Володимира Сінклера заарештував СМЕРШ 1-го Українського фронту. Невдовзі 66-річного чоловіка відправили до Лук’янівської в’язниці в Києві, де 16 березня 1946 року він помер від серцевого нападу. Свідчення про смерть Володимира Сінклера зберіг у «Записках непокірливого» колишній підполковник Армії УНР Василь Прохода:
У генерала Сінклера було слабе серце. Мені довелося лежати на підлозі поряд із ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: «Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може й її ці «великодушні» переможці посадили також до в’язниці… Мабуть, скоро помру… А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі…». Одного вечора він дістав сердечний припадок і помер майже на руках у мене, коли я допомагав йому вигідніше положити голову.
