Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Понад 100 днів минуло з тих пір, як росія вчинила наймасовіший з початку широкомасштабного вторгнення теракт на Харківщині, вбивши 59 цивільних українців — жителів Грози.
Кореспондентка АрміяInform відвідала місце трагедії і описує, як продовжує своє існування село, де росіянами було вбито кожного четвертого мешканця.
Торік 5 жовтня близько 13:00 загарбники вдарили по кафе в центрі села ракетою «Іскандер», виправдавши свій черговий воєнний злочин тим, що, нібито, знищили тоді кілька високопоставлених українських воєначальників, які прибули на поховання побратима.
Але правда полягає лише в тому, що того дня грозянці зібралися на поминальний обід до військового Андрія Козира, аби добрим словом згадати їхнього родича і сусіда, який загинув в бою з окупантами навесні 2022-го.
Він був похований на військовому кладовищі на Дніпропетровщині, проте, за рішенням родини, армійця вирішили перепоховати на малій батьківщині.
Перша поїздка до населеного пункту в день теракту виринає в пам’яті великою кількістю людей на місці трагедії — залишки будівлі в пошуках постраждалих розбирають рятувальники, правоохоронці беземоційними відточеними діями фіксують злочин, військові та інші служби складають в чорні пакети те, що залишилося від людей.
Здається, в пам’яті назавжди закарбувався запах крові, обгорілих людських тіл та антисептика.
Дорога до маленького селища, яке ще донедавна було лише маленькою цяточкою на карті Харківської області, а 5 жовтня вмить стало відомо на весь світ через страшні події, проходить через місцеве кладовище.
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
Від страшного дня трагедії цвинтар збільшився мабуть на третину — впродовж місяця тут ховали грозянців: цілими родинами, здебільшого в закритих трунах.
А поряд із місцем, де знайшли вічний спокій жителі селища, на трасі, що веде на Шевченкове і Куп’янськ, розташовується зупинка громадського транспорту. Нещодавно середину будівлі «відновили», розмістивши тут плакат з портретом того, хто за думкою правоохоронців, навів ракету на односільчан. Тепер знайомство з Грозою начинається для людей саме з прізвища Мамон.
Сьогодні в Грозі порожньо. Лише іноді на вулиці можна зустріти одного-двох перехожих, які поспішають по своїх справах. І ті — не багатослівні.
На місці зруйнованого кафе опади вже змили кров безневинно вбитих грозянців, будівельне сміття давно вивезено, а посеред розчищеного майданчика вже готуються возвести меморіальний комплекс, який увіковічнити пам’ять кожної жертви цього теракту.
Неподалік місця трагедії — карусель з лампадами, квітами, іграшками та солодощами. Вітер розкачує порожні гойдалки.
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
Ще далі — меморіал невідомому солдату, встановлений в пам’ять про тих, хто звільняв Грозу від фашистських загарбників в 1943 році. Від ракетного удару у статуї знесло руку, а на тому місці, де у людини знаходиться серце — утворилася велика дірка.
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
Нібито росіяни вирвали душу у радянських солдатів, які лежать в цій братській могилі, коли вбили нащадків тих, з ким ті пліч-о-пліч боролися проти нацизму.
В селі немає родини, яка б 5 жовтня 2023 року не втратила рідну людину, друга, кума. З того моменту деякі поїхали з Грози, не маючи сил жити поряд з місцем загибелі близьких, а хтось продовжує існувати в своєму пеклі, проте, воліє не розповідати стороннім про те, що він відчуває.
Найближча будівля від кафе, де проходили похорони, — контора сільгосппідприємства. Від ударної хвилі вікна та двері винесло, дах розвалило.
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
Тут ми зустрічаємося з пані Тамарою, новою старостою Грози, (попередній — Олександр Нечволод, загинув під час теракту). Намагаємося уточнити декілька питань стосовно життя в селі до і після трагедії, але жінка весь час поринає в спогади. Але то й не дивно — вона дивом залишилася живою. А дві її колеги пішли на поминки та загинули.
— Ми розійшлися за пару годин до «прильоту». Сиділи в кабінеті, пили чай. Я спиною сиділа до вікна, дівчата — по обох боках столу. Я дивлюся на Галю, а в неї такий джемпер гарний, і так він їй личить. І хотіла я їй ще комплімент сказати, але не встигла — приїхали за мною. А потім я дізналася, що їх обох не стало…
Ми ще довго слухаємо розповіді пані Тамари про те, як дружно жили грозянці, як збиралися в злощасному кафе ледве не кожні вихідні, де святкували весілля, дні народження або проводжали в останню путь односельчан.
Тепер всього цього немає — «рускій мір» зачепив селище своїм чорним крилом, назавжди забравши радість буття.
Зголосилася поговорити з нами пані Валентина і її онук 14-річний Владислав. Росіяни в мить забрали в родини три покоління: жінка втратила чоловіка, сина, доньку, онука, хлопець — діда, дядька, двоюрідного братика і найріднішу людину — маму.
В кімнаті будинку, куди нас запрошує пані Валентина — на полицях шафи і столі — безліч світлин з минулого життя: син Ігор в українському однострої під час строкової служби, донька Ольга в весільній сукні, сяюча, усміхнена і така щаслива; діти в обіймах один одного; суворий чоловік Анатолій, карапуз-онук Івасик.
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
-
- Фото: Оксана Іванець / АрміяInform
Тепер життя жінки складається хіба що зі згадок про минуле. Тому, ділиться — для неї вкрай можливо відновити пам’ять телефона загиблого сина, який знайшли на згарищі, адже там — фотографії останніх днів життя її родини.
А після цього Валентина знов занурюється в минуле — переглядає відео, яке нещодавно скинула невістка — 8-річний онук Іван їздить на велосипеді Грозою, в якому ще не сталася ця жахлива трагедія.
Але попри пережите жінка тримається. Каже, що вона потрібна 14-річному Владиславу, сину загиблої доньки Ольги, і невістці Оксані, яка вижила під час ракетного удару і наразі знаходиться на лікуванні за кордоном, адже невідомо, чи зможе та колись встати на ноги після поранення.
Поки ми спілкуємося з бабусею, Владислав в сусідній дописує контрольну з математики. Зізнається, що вчитися онлайн йому важко і нецікаво, але реалії фронтової Харківщини нині такі.
Нещодавно хлопець попросив бабусю оплатити йому курси з програмування. Тепер мріє стати ІТ-фахівцем і поїхати з України. Каже, що занадто багато болю вони пережили тут.
Владислав і досі розгублений смертю рідних.
В день їхньої загибелі він разом з Валентиною був на Вінниччині, тому про трагедію дізнався від рідних.
А потім з нездоровою зацікавленістю читав новини окупантів про влучання в Грозі, і, згадує, як посміхався — мама і двоюрідний брат — натівські найманці чи високопоставлені українські офіцери? Але «зомбована» російська авдиторія проковтнула і це…
В куточку кімнати і досі стоїть новорічна ялинка.
Валентина каже, що новий рік був найулюбленішим святом доньки. Тому, як би не був Владислав проти новорічних прикрас, вона дістала з коробки новорічні іграшки, дощик і гірлянди — знову ж в пам’ять про доньку.
А чи святкували в цьому домі сам новий рік, запитати я не наважилася…
