Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Будь-який аеропорт на сьогодні — об’єкт стратегічного рівня. Саме тому у 2014 році точились запеклі бої за Луганський, Донецький, Краматорський аеропорти, а у 2022-му були спроби захопити аеродром у Гостомелі. Один з головних символів українського спротиву — оборона Донецького летовища дев’ять років тому.
Як була облаштована оборона ДАПу? Які дії здійснило командування, щоб втримати ситуацію? У чому був замисел ворога? Про ці та інші деталі оборони кореспонденту АрміяInform вперше розповідає генерал-лейтенант Ігор Луньов, який здійснював координацію і керівництво діями сил і засобів, які обороняли Донецький аеропорт восени 2014 року.
Перший бій за Донецький аеропорт відбувся 26 травня 2014 року, коли українські військові вибили сепаратистів і росіян з нового терміналу. Відтоді навколо аеропорту було відносно тихо, але на початку вересня 2014 року там знову спалахнули бої.
Наприкінці вересня 2014 року обстановка стала вкрай важкою. Був поранений керівник оборони аеропорту полковник Олександр Трепак «Редут», захисники ДАП зазнавали втрат.
У ті дні оборону аеропорту і Пісків здійснювали підрозділи 93-ї механізованої бригади, 3-го полку спецпризначення, частини добровольчого корпусу «Правий сектор» та інші підрозділи Сил оборони України.
28 вересня 2014-го в ДАП заходили десантники 1-го батальйону 79-ї бригади. Командував ними майор Максим Миргородський «Майк» (нині генерал-майор Миргородський — командувач ДШВ. — Ред.).
Саме тоді полковник Ігор Луньов, заступник командувача десантно-штурмових військ, за наказом керівника АТО здійснював координацію і керівництво діями сил і засобів, які обороняли Донецький аеропорт.
Як пригадує Ігор Васильович, Максим Миргородський отримав завдання відновити становище, завдання виконав. Бій був важким, наші бійці втратили два БТР, загинули 11 десантників, саме тоді танк під командуванням майора Євгена Межевікіна «Адама» знищив один російський Т-72 разом з екіпажем і підбив інший танк противника.
З того часу і до кінця листопада 2014 року за оборону Донецького аеропорту фактично відповідала 79-та бригада. «Майк» був постійно на зв’язку з командирами рот, але користувався мобільними телефонами.
— Перше, що треба було зробити, — налагодити безперебійний зв’язок між підрозділами. Я привіз два ретранслятори, один ми поставили в Пісках, другий — в Авдіївці на дев’ятиповерхівці, і ми отримали нормальний транкінговий зв’язок, — згадує Ігор Васильович.
Замислюючись, пригадує події дев’ятирічної давнини: тоді було важливо налагодити роботу артилерії, це був другий крок.
— У нас були дві батареї 120-мм мінометів, батарея гаубиць Д-30, неповна батарея 152-мм САУ 2С3 «Акація» та декілька «Градів». І ось цим артилерійським угрупованням ми почали активно діяти. Ми визначили орієнтири, цілі, пристріляли їх, — розповідає генерал-лейтенант.
За його словами, за два тижні було досягнуто наступних результатів: від заявки на ураження до прильоту наших снарядів минало 40 секунд.
— Про напругу боїв скажу так: бувало, що мінометники випускали за ніч до 800 мін, — згадує Луньов.
Одночасно була налагоджена робота розвідки: безпілотників практично не було, там працював один добровольчий підрозділ «Аеророзвідка» з Пісок, від позиції Івана Начовного «Гнома», але його було замало.
— Тому ми використовували камери, що були встановлені на будинках у Донецьку і розгорнуті в напрямку аеропорту. У такий спосіб ми деякий час мали інформацію у прямому ефірі, але потім росіяни це просікли і камери знищили, — пояснює Ігор Васильович.
Тактика сепаратистів була одна й та ж, описує він: кожного ранку по українських позиціях починала працювати ворожа автоматична зенітна установка ЗУ-23М, потім виїжджали танки, далі починалась атака на термінал.
— Ми разом з «Майком» побачили, що сепари діють шаблонно, і одного разу завдали удару по них приблизно за годину до початку атаки. Того дня атаки не було. Атакували нас, так би мовити, всяким збродом — наркомани, алкоголіки, зеки, а за їхніми спинами працювали російські снайпери та спецпризначенці, танкісти, — згадує Луньов.
Четвертим кроком, підсумовує він, стало вирішення питання щодо ротацій підрозділів у терміналі: коли зрозуміли, що оборона — це надовго, то почали міняти бійців, які тримали оборону.
— На мою думку, саме завдяки цим чотирьом діям — зв’язок, робота артилерії, розвідка і ротації особового складу — нам вдалося утримувати термінал до кінця січня, — ділиться роздумами з АрміяInform генерал-лейтенант.
Він констатує, що утримувати термінал, який взагалі не був призначений для оборони, було важко.
У конвоях, що проривалися до терміналу, були не тільки боєприпаси, вода, їжа, але й габіони, мішки з піском. Серед тих, хто ходив у конвоях, були цивільні водії — відчайдушні хлопці.
— Але головне — це мужність, воля і стійкість наших бійців як армійських підрозділів: десантників, піхоти, артилеристів, саперів, танкістів, медиків, так і добровольців з «Правого сектору» і госпітальєрів, — підсумовує Ігор Васильович.
