Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
5 грудня світ відзначає Міжнародний день волонтера в ім’я економічного і соціального розвитку. Встановлений 1985 року резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, він покликаний вшанувати людей, які займаються волонтерством, допомагаючи людській спільноті стати кращою. В Україні волонтерський рух набув масового поширення від 2014 року, після початку російської збройної агресії. Відтоді метою численних волонтерів стала допомога українським військовим та цивільним українцям, які постраждали від нападу росії. З початком широкомасштабного нападу рф волонтерський рух набув нового дихання, і знову мільйони людей з власної ініціативи прийшли на допомогу Збройним Силам України.
Про феномен українського волонтерства кореспонденту АрміяInform розповів волонтер Юрій Лаптій, нагороджений почесним нагрудним знаком «За сприяння війську» за значний особистий внесок у наданні всебічної допомоги підрозділам Збройних Сил України й активну волонтерську діяльність в умовах воєнного стану.
— Нині волонтерство — шанована й почесна серед українців діяльність. Однак так було не завжди — зовсім недавно, усього десять років тому, навіть саме слово «волонтер» було чимось новим. Як так сталось, що мільйони українців стали волонтерами, що спонукає до волонтерства? Що сподвигло на волонтерство особисто вас?
— Насамперед обставини, які торкнулися нас усіх. Моя історія насправді є типовою для багатьох волонтерів. Потрапивши у надзвичайні обставини, спочатку намагаєшся вижити сам, рятуєш найближчих людей — власну сім’ю. Однак щойно це вдається зробити, починаєш думати, як і чим можеш допомогти іншим людям, які потрапили в скрутні обставини і потребують допомоги — друзям, сусідам, односельцям. І, звичайно, тим, хто боронить Україну від ворога.
Так сталось і зі мною — щойно вдалось врятувати сім’ю, за першої змоги я повернувся, щоб допомагати там, де був потрібен. Пам’ятаю, що це сталось у середині травня 2022 року, коли визволили мої рідні Черкаські Тишки, розташовані поблизу Харківської об’їзної дороги. Російські загарбники окупували село в перший же день нападу, але на початку травня українські захисники визволили його, і це стало для мене поштовхом повернутися й узятися до роботи. Вже 14 травня я був у Харкові, й відтоді почав допомагати односельцям і бійцям підрозділу, який визволяв Циркуни. Спочатку це було щось зовсім елементарне, наприклад, питна вода. Однак згодом до справи підтягнулися мої друзі, і разом ми вже змогли вирішувати більш складні завдання. Відтоді я не маю інших справ, окрім волонтерства, зараз воно стало сенсом мого життя.
— Ви і нині продовжуєте допомагати як цивільним, так і військовим?
— Спочатку це дійсно була допомога і місцевим мешканцям, і українським військовим. Однак зараз на нашому напрямку добре працює місцева влада, благодійні організації, фонди, які допомагають жителям громади. Тому гостра потреба в нашій діяльності тут, на щастя, зникла. Тож ми з друзями переключилися суто на допомогу військовим і сконцентрувалися на кількох бригадах, з якими налагодили контакти. Кожного тижня ми їдемо в одну-дві бригади, доставляємо раніше замовлене, з’ясовуємо нові потреби.
У нас сформувався міцний колектив друзів серед військових, представників влади, волонтерів, який допомагаєте визначати пріоритети — що саме потрібно насамперед, як це оптимально роздобути і доставити. Ми на постійному контакті з військовими — і це допомагає оперативно вирішувати всі питання, в яких ми можемо допомогти.
— Ви згадали взаємодію з представниками місцевої влади. Наскільки охоче вони йдуть назустріч волонтерам?
— Всі ті, з ким ми працюємо, завжди допомагають і нам, і військовим. За той час, поки ми займаємось волонтерством, з’явилось багато контактів з різними людьми, і колегіально, разом ми можемо вирішувати дуже серйозні справи. Серед них чимало представників місцевої влади.
Наприклад, ми працюємо разом з начальником Харківської районної військової адміністрації Володимиром Усовим. Незважаючи на завантаженість іншою роботою, у вихідні, щойно є вільний час поза основними завданнями — ми разом на Донбасі.
Працюємо і з місцевими підприємцями. Зокрема, дуже допомагає мій хороший друг Хазар Бадалов, з яким ми почали працювати ще тоді, коли точилися бої в районі сусідніх з Циркунами Руських Тишків, у районі Борщової. Вже тоді ми почали возити гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, яка в той час була надзвичайно потрібною.
— Що допомагає вам продовжувати займатися волонтерством, утримує від того, щоб відійти від справ? Усе ж понад півтора року інтенсивної роботи — це чималий термін…
— Волонтерство — така річ, яка затягує і надихає. Раніше, коли я сам цим не займався, то навіть вважав його чимось образливим, а тепер і розумію, і відчуваю, і бачу кожного дня, що це надзвичайно важлива справа. У якийсь момент я зловив себе не думці, що вже сам собі не належу, бо на мене сподіваються, розраховують на мою підтримку і допомогу. Це зобов’язує продовжувати.
А ще дуже важливим є розуміння того, наскільки важливою є наша допомога для людей. Причому не лише матеріальна, але й інформаційна, навіть емоційна. Пам’ятаю, як привозив відеолисти до щойно визволених Лук’янців і звідти. Тоді там не працював ще мобільний зв’язок, і місцеві мешканці не могли зв’язатися з рідними, тому я записував від них відеолист, який пересилав, коли виїжджав до Харкова. А потім привозив такий само відеолист-відповідь. Неможливо описати щирі емоції людей, які вперше бачили рідних після пів року під окупацією. Це назавжди залишиться в пам’яті.
І, звичайно, стимулом були і є друзі, колеги-волонтери, які теж робили цю роботу і теж ризикували. Вони були прикладом і зразком. Наприклад, флагман волонтерства на нашому напрямку — Віталій Колєснік з позивним ВК, який врятував дуже багато людей.
— Чи став вам у пригоді попередній досвід до початку широкомасштабного вторгнення?
— Волонтер — це насамперед комунікатор й організатор. Ми не можемо все знати, не можемо все розуміти, але ми можемо знайти людей, які можуть допомогти, і звернутися до них. І так знайти тих, хто точно вирішить те чи інше питання. Тому волонтерство — це насамперед комунікація і порядність. Бо забезпечити, щоб допомога повною мірою надійшла саме тим, хто її потребує, і відзвітувати про це — також важливий обов’язок волонтера.
Нині для військових і для волонтерів війна відмінила сірий колір — є або біле, або чорне. Коли військові звертаються до нас з якимось проханням, не можна сказати: «Я спробую щось зробити». Треба або братися і виконувати, або відразу чесно повідомляти, що не зможеш, бо забракне ресурсів. Бо якщо пообіцяєш і даси надію, а потім не виконаєш, то цим підставиш людей. Військові ж не можуть сказати, що ось тут вони, можливо, будуть захищати, а можливо ні. Так і волонтери — якщо беремось за щось, то виконуємо обов’язково.
— Як ви дізналися про те, що отримали почесну нагороду «За сприяння війську»?
— Це був повний сюрприз для мене. Подання зробив один з тих підрозділів Збройних Сил України, яким ми допомагали і допомагаємо. Попри те, що війна зробили нас жорсткішими, у чомусь грубішими, під час нагородження я дуже розчулився. Та все ж ми волонтеримо не за відзнаки і медалі, а заради українського народу і держави, заради нашої перемоги. Перемога стане для всіх нас найбільшою нагородою.
Фото зі сторінки Юрія Лаптія у соціальній мережі Facebook
