Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
7 жовтня 2023 року, у суботу, на 50-ту річницю Війни Судного дня 1973 року, терористи ХАМАС («Ісламський рух опору») з Сектору Гази завдали масованого ракетного удару по Ізраїлю. Після цього почалось масштабне вторгнення бойовиків на територію Ізраїлю, під час якого їм вдалося захопити ізраїльську військову базу і кілька прикордонних громад. Напад супроводжувався масовими вбивствами і захопленням цивільних як заручників. У відповідь Ізраїль вперше за 50 років запровадив воєнний стан і розпочав проти бойовиків ХАМАС у секторі Гази військову операцію «Залізні мечі».
З огляду на час нападу, явно обраним з урахуванням дати початку Війни Судного дня, терористичну атаку відразу почали порівнювати із цим збройним конфліктом п’ятдесятирічної давнини та іншими арабо-ізраїльськими війнами, які точились від моменту створення держави Ізраїль. Упродовж понад 75 років це збройне протистояння відбувалось у різних форматах та за різними сценаріями, а його сучасний стан є наслідком багаторічної еволюції насильства.
Корені арабо-ізраїльського конфлікту: Палестинська війна, або Війна за незалежність Ізраїлю (1947–1949 роки)
Історія новітнього арабо-ізраїльського збройного конфлікту сягає 1947 року. 29 листопада 1947 року Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Резолюцію № 181, яка передбачала припинення британського мандата над Палестиною та її розділення на дві частини з утворенням двох держав — єврейської й арабської. 14 травня 1948 року Єврейська Національна Рада проголосила створення Держави Ізраїль, натомість в арабській частині Палестини, на територію якої претендували сусідні арабські країни, державу не створили.
Не погодившись із рішенням ООН про розділення Палестини і проголошенням незалежності Ізраїлю, коаліція кількох арабських держав — Єгипту, Сирії, Йорданії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії, Ємену — почала війну проти новопосталої держави. На їхньому боці воювала також Палестинська армія. Попри нерівні від початку сили, Армія оборони Ізраїлю (ЦАГАЛ) змогла взяти під контроль більшу частину території, яка призначалася для арабської держави, і західну частину Єрусалима. Сектор Гази відійшов до Єгипту, а східна частина Єрусалима і Західний берег ріки Йордан — Йорданії.
У лютому — липні 1949 року за посередництва ООН між Ізраїлем та арабськими державами було укладено угоди про припинення вогню. Однак визначивши лінії розмежування та демілітаризовані зони, ці договори не зафіксували державні кордони і статус Єрусалима, а близько мільйона палестинських арабів стали біженцями. Справжнього миру досягти не вдалося, арабські держави і надалі продовжували вважати, що перебувають у стані війни з Ізраїлем, саме існування якого вони вважали «агресією». Тривання конфлікту та його подальша ескалація були визначені наперед.
Жертва стає нападником: Троїста агресія 1956 року
Хистке формальне перемир’я не зупинило бойових дій арабів проти Ізраїлю. Впродовж наступних років масштабних збройних конфліктів не було, однак звичним фоном тривала «партизанська» війна, яку арабські комбатанти вели з території Сирії, а також з підконтрольного Йорданії Західного берега Йордану та контрольованого Єгиптом сектору Гази. Для того, щоб велика війна вибухнула з новою силою, бракувало лише формального приводу. Він знайшовся 1956 року, коли Єгипет націоналізував Суецький канал. Це спричинило Суецьку кризу, яка вибухнула Синайською війною 1956 року.
У відповідь на дії Єгипту Франція та Велика Британія спільно з Ізраїлем почали бойові дії проти Єгипту. Метою англійців та французів було відновлення контролю над Суецьким каналом, ізраїльтяни ж прагнули зруйнувати арабську військову інфраструктуру в секторі Гази та на Синаї, щоб убезпечити свої кордони від нападів бойовиків.
29 жовтня 1956 року Ізраїль розпочав операцію «Кадеш» проти Єгипту на Синайському півострові. 30 жовтня Англія та Франція почали операцію «Мушкетер», під час якої завдали бомбових ударів по Єгипту, а за тиждень захопили міста Порт-Саїд і Порт-Фуад. 5 листопада 1956 року ізраїльські війська зайняли Шарм-аш-Шейх, взявши під контроль практично увесь Синайський півострів і Газу.
Дії Англії, Франції та Ізраїлю засудили США та срср. Під міжнародним тиском до початку 1957 року із зони конфлікту спочатку вивели британські та французькі війська, а невдовзі, у березні 1957 року, Синайський півострів покинули також збройні сили Ізраїлю. На лінії розмежування вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону на Синайському півострові та у порту Шарм-аш-Шейх розмістили миротворців ООН.
Нові троїсті агресори: Шестиденна війна 1967 року
Через 10 років, 5 червня 1967 року, «троїстими агресорами» виступили вже арабські країни. Єгипет, Сирія та Йорданія сконцентрували війська на кордонах Ізраїлю, витіснили миротворців ООН і заблокували ізраїльським кораблям вхід у Червоне море та Суецький канал. Щоб нейтралізувати загрозу на своїх кордонах, Ізраїль завдав превентивного удару по аеродромах трьох арабських країн, знищивши більшу частину їхніх бойових літаків. Вдало використовуючи панування в повітрі, ЦАГАЛ впродовж кількох днів захопив Синайський півострів на єгипетському фронті та Голанські висоти і західну провінцію Йорданії на сирійському.
12 червня 1967 року було підписано угоду, згідно з якою Ізраїль вивів війська з районів західніше Суецького каналу, але зберіг контроль над Синайським півостровом і Голанськими висотами, Західним берегом річки Йордан та Східним Єрусалимом.
Результат війни арабів очікувано не задовольнив. Упродовж наступних трьох років в регіоні тривали воєнні дії — артилерійські удари з обох сторін, рейди через Суецький канал, повітряні бої. Призвідником конфлікту виступав насамперед Єгипет, протидіючи якому ізраїльські війська завдавали ефективних повітряних ударів по військових об’єктах на єгипетській території. Активними учасниками конфлікту в цей час стали срср і США, підтримуючи відповідно Єгипет та Ізраїль. Досягти припинення вогню вдалось лише у серпні 1970 року, жодних територіальних змін порівняно з ситуацією на момент завершення Шестиденної війни не відбулося.
Єгипетсько-сирійська спокута Війни Судного дня 1973 року
Замирення вкотре виявилось нетривалим. 6 жовтня 1973 року, на юдейське релігійне свято Йом-Кіпур (Судний день або День спокути), Єгипет атакував Синайський півострів, а Сирія напала на Голанські висоти. Впродовж перших двох діб наступ єгиптян був переважно успішним, вторгнення сирійців натомість пішло не за планом вже впродовж першої доби. Зазнавши попервах болючих поразок, Ізраїль швидко відмобілізував резервістів й успішно відбив напад, перенісши бойові дії на ворожу територію і створивши безпосередню загрозу столицям держав-агресорів — містам Дамаску та Каїру.
24-25 жовтня 1973 року, традиційно за посередництва срср та США, бойові дії було припинено. Невдовзі, у січні 1974 року, Єгипет та Ізраїль підписали угоду про перемир’я, а ще через чотири місяці домовленості про розведення військ ізраїльтяни уклали також із сирійцями. Згідно з ними Армія оборони Ізраїлю зберігала контроль над Голанськими висотами, однак залишала західний берег Суецького каналу.
Підсумком узятого курсу на примирення стало підписання Кемп-девідських угод між Єгиптом та Ізраїлем, згідно з якими Ізраїль повернув Єгипту Синайський півострів, а Єгипет натомість визнав Ізраїль та відмовився від вимоги створити арабську державу у Палестині.
Ліванські війни, які не принесли миру в Галілеї: 1982 та 2006 роки
Терористичні атаки на Ізраїль з боку радикальних арабських організацій продовжились і після досягнення відносно твердого замирення з Єгиптом. Тривала постійна боротьба Ізраїлю з комбатантами Організації визволення Палестини, проти яких Армія оборони Ізраїлю кілька разів проводила масштабні військові операції.
Після того, як 1970 року Організацію визволення Палестини вигнали з Йорданії, основною базою бойовиків для нападів на Ізраїль став Ліван. Щоб вирішити цю проблему, у ніч з 5 на 6 червня 1982 року ЦАГАЛ розпочав операцію «Мир для Галілеї» з метою розгромити керівництво Організації визволення Палестини та загони Палестинського руху опору. Ліванський похід завершився перемогою Ізраїлю, який завдав поразки палестинським формуванням, сирійським та ліванським військам. Організація визволення Палестини була змушена перебазуватися до Тунісу.
Надалі основною формою протистояння з боку арабів стала палестинська інтифада — збройна повстанська боротьба, перший пік якої припав на 1987–1993 роки, другий — на 2000–2002 роки. Армія оборони Ізраїлю жорстко й ефективно боролась з палестинськими комбатантами, захоплюючи або знищуючи членів терористичних організацій. Відповіддю стала подальша радикалізація й адаптація організацій арабських бойовиків, які дедалі частіше вдавалися до невибіркового терору проти цивільних громадян Ізраїлю. На ці дії ЦАГАЛ відповідав ще більш жорсткими заходами.
2006 року Армія оборони Ізраїлю, у відповідь на черговий обстріл ізраїльської території, провела операцію в Лівані проти радикального угруповання шиїтів «Хезболла», зачистивши від її бойовиків території Лівану на 15-20 кілометрів углиб від кордону. Бойові дії тривали з 12 липня по 14 серпня 2006 року, коли відповідно до резолюції Ради безпеки ООН було оголошено припинення вогню. До 1 жовтня 2006 року ЦАГАЛ залишив території Південного Лівану, передавши контроль над ними миротворцям ООН та урядовій ліванській армії.
Гідра «Чужого», що знищив «Хижака»: ХАМАС і операції ЦАГАЛ у секторі Гази
2006 року за підсумками парламентських виборів на контрольованих Палестинською адміністрацією територіях перемогу здобув радикальний ісламський рух ХАМАС, опозиційний до Організації визволення Палестини та партії ФАТХ (Рух за національне визволення Палестини), з якою Ізраїлю вдалося укласти низку домовленостей. Відомі під загальною назвою «Угоди в Осло», вони були скеровані на замирення і пошук виходу з конфлікту. На жаль, вони втратили будь-яке значення, коли влітку 2007 року ХАМАС силовим шляхом усунув ФАТХ від влади, захопив повний контроль над Сектором Гази і розпочав системний терор проти Ізраїлю.
На зміну «Хижаку», з якими можна було вести переговори і домовлятися, прийшов «Чужий», головною метою якого стало фізичне винищення євреїв та ліквідація Ізраїлю як держави. Найпомітнішим проявом терористичних ударів ХАМАС по ізраїльтянах стали періодичні масовані обстріли ізраїльської території кустарно виготовленими некерованими ракетами.
У відповідь Ізраїль посилив блокаду Сектору Гази, а ЦАГАЛ, реагуючи на терористичні атаки ХАМАС, провів низку операцій у Газі з метою знищення бойовиків. Ними стали «Литий свинець» 2007 року, «Хмарний стовп» 2012 року, «Непорушна скеля» 2014 року, «Світанок» 2022 року. Утім, досягаючи успіху в реалізації суто військових завдань, Армія оборони Ізраїлю не змогла викоренити ХАМАС, який незмінно відновлювався після кожного удару з боку ізраїльських військових.
Паразитуючи на приблизно 3 мільйонах місцевих мешканців Сектора Гази та спрямовуючи практично всі доступні ресурси на війну з Ізраїлем, у своїй пропаганді ХАМАС ефективно розпалював антиізраїльські настрої та вербував усе нових прибічників. Кожен успішний удар Армії оборони Ізраїлю призводив до знищення десятків і сотень бойовиків, однак так само кожен такий удар приводив до лав бойовиків ХАМАС сотні й тисячі нових комбатантів. Новобранці не бачили причинно-наслідкового зв’язку між операціями ЦАГАЛ у Секторі Гази та попередніми терористичними атаками проти ізраїльтян на ізраїльській території й у всьому звинувачували виключно Ізраїль. Гідра тероризму відроджувалась — на місці однієї відрубаної голови швидко відростали кілька нових.
Нинішня атака ХАМАС по території Ізраїлю, безпрецедентна за своїм форматом, масштабами та жорстокістю навіть на тлі попередніх кривавих війн і терористичних акцій, стала наслідком попередньої еволюції арабо-ізраїльського збройного конфлікту. Її слід розглядати як у перспективі останніх 75 років, так і в контексті подій останнього п’ятнадцятиріччя. Ізраїль зіштовхнувся з новою формою загрози, значною мірою породженою успішністю його ж власних дій.
Спочатку ЦАГАЛ показав, що може перемагати регулярні армії сусідніх арабських держав і змусив їх відмовитись від спроб збройної агресії. Потім Ізраїль продемонстрував спроможність як перемагати, так і домовлятися з Організацією визволення Палестини та ФАТХ, які ставили за мету самовизначення палестинських арабів і були готові до політичного врегулювання з Ізраїлем. Однак упродовж останніх 15 років, завдаючи жорстких та ефективних ударів по Сектору Гази у відповідь на терористичні атаки ХАМАС, Армія оборони Ізраїлю радше посилює і радикалізує конфлікт, ніж вирішує його.
Як вдасться вийти з цієї нової спіралі насильства — покаже час. Ізраїль вже не вперше стикається із загрозою своєму існуванню й увесь попередній досвід свідчить, що його суспільство і державна влада спроможні знайти вихід з найскладнішої ситуації.
Ілюстрації з відкритих джерел
