Адже в комунікації між людьми приховано набагато більше сенсів, ніж здається. Просувати безбар’єрну мову та етику, що можуть змінювати суспільні установки,…
«Національна окраїна», «національний регіон», «національний район», «національне утворення» — під такими термінами фігурує Україна в підручниках з історії росії, за якими російські окупанти планували навчати українських дітей на тимчасово окупованих територіях. Україна як держава згадується лише на трьох історичних етапах — під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, за доби революції 1917–1920 років та після 1991 року. При цьому в усіх випадках її представлено як національне чи навіть націоналістичне утворення, яке майже не мало, не має й у принципі не може мати жодної суттєвої підтримки з боку місцевих мешканців.
Після визволення більшої частини тимчасово окупованої території Харківської області у багатьох навчальних закладах українські правоохоронці знайшли тисячі примірників російських підручників, за якими загарбники збирались навчати українських дітей. Найбільшу увагу українців привертає російська шкільна навчальна література з історії — на тлі переважно нейтральних посібників з точних та природничих дисциплін вона вражає своєю заідеологізованістю та неподоланним неоімперським світоглядом.
Найпоширенішими книгами з історії росії, які масово завезли влітку 2022 року на тимчасово окуповані території України, стала серія підручників за редакцією академіка російської академії наук анатолія торкунова. Вона охоплює час від появи первісної людини на території російської федерації до початку ХХІ століття й призначена для викладання російської історії у 6–11 класах загальноосвітньої школи.
Підручники з російської історії, за якими окупанти та колаборанти планували навчати українських школярів, датовані 2022 роком, однак у їхніх вихідних даних зазначено, що це вже друге, стереотипне видання. Перше ж видання з’явилось ще 2016 року й було підготовлене після окупації українського Криму. Про це свідчить наявність в останньому за хронологією підручнику пункту про окупацію півострова, чи, як її називають автори, «воссоединение Крыма и Севастополя с Россией».
Колишні російській школярі, які навчались за цим завершальним та іншими підручниками серії книг для попередніх класів, беруть зараз участь у війні російської федерації проти України. Вони щиро переконані, що України як держави ніколи не існувало, українці та росіяни — це «один народ», а їхня історична місія — повернути «ісконно» російські землі «в лоно матушкі-россіі». Саме цього їх послідовно навчали, починаючи із середніх класів загальноосвітньої школи, щойно у них з’явилась навчальна дисципліна «історія росії».
Вивчаючи призначений для 6-го класу перший підручник серії, 11–12-річні російські школярі дізнаються, що до історії росії належить також історія давньогрецьких міст-держав Північного Причорномор’я і Скіфського царства. Про те, що Північне Причорномор’я є нині частиною території суверенної держави Україна, а античні поліси цього регіону та Скіфське царство не мають жодного стосунку до міжнародно визнаної території російської федерації, у книзі не сказано нічого.
Так само жодного слова про Україну немає й у параграфах про східних слов’ян, перших руських князів, утворення держави з центром у Києві тощо. Чому те, що відбувалося на території сусідньої з росією держави, є частиною історії росії, в підручнику не пояснюють. Саме з цього починається формування історичної свідомості й історичних уявлень, згідно з якими Київ — частина росії, а України ніколи не існувало.
Чому і як саме сталося так, що ті землі, які були «серцевинними» у викладі історії росії ІХ-ХІ століть раптом перетворились у ХІІ-ХІІІ століттях на периферійні «південні та південно-західні руські» Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське князівства також зрозуміти годі. Школяр має прийняти як факт, що спочатку головна історія росії відбувалась у Києві, а потім почалася феодальна розробленість і головним чомусь стало Володимиро-Суздальське князівство й почасти Новгородська республіка. Чому головними? Бо їм у підручнику присвячено окремі обов’язкові параграфи, тоді як історію «південних та південно-західних руських князівств» віднесено до самостійного опрацювання. Про те, що тепер це територія не російської федерації, а сусідньої суверенної держави Україна, також не згадується.
Звичайно, пояснити підліткам непрості матерії становлення націй та держав на рівні сучасної науки складно, однак у 11-12 років уже цілком можна зрозуміти, що середньовічні державні утворення хоч на території росії, хоч на території України не були в національному плані ні російськими, ані українськими. У межах доброчесного викладу історії авторам необхідно було б наголосити, що історія як Північного Причорномор’я, так і тим більше Київської держави є частиною історії України щонайменше за принципом територіальної приналежності, не кажучи вже про інші складніші міркування. Якщо вже й починати розповідати про витоки російської історії від Київської держави, то необхідно було б наголосити, що на цю історію Україна має аж ніяк не менше, а насправді набагато більше прав, ніж росія.
У подальшому викладі ситуація з присутністю та згадками про Україну в контексті історії росії покращується мало. В підручнику немає місця окремішній українській історії, вся вона залежна від російської історії і є її периферійним, «окраїнним» сюжетом. Автори дотримуються давно спростованої тези про існування єдиної давньоруської народності, з якої буцімто внаслідок дезінтеграції у XIII-XIV століттях сформувались окремі російська, білоруська та українська народності.
На жаль, цим кривеньким і спотвореним ідеєю існування давньоруської народності визнанням усе й завершується — далі про України згадують лише як про частину «ісконно» російських земель та об’єкт російської політики. Українські землі від середини XIV століття позиціонуються у підручнику для російських шестикласників як «захоплені Литвою», тому їх будь-що необхідно приєднати до росії. При цьому авторів традиційно абсолютно не обходить питання, що про це думали самі мешканці України.
Імперська російськоцентрична схема викладу історії Сходу Європи, усталена ще від ХІХ століття, тяжіє над серією підручників і надалі. Кульмінаційною подією історії росії для російських семикласників є приєднання України до московського царства в середині XVII століття. Безумовним досягненням є визнання авторами підручника того, що Військо Запорозьке було державним утворенням, однак його долю описано з суто московських позицій — росія завжди виступає у стосунках із козаками справедливою стороною, яка зберігає підданцям усі їхні права і свободи.
Про те, що початкові домовленості було порушено невдовзі після смерті Богдана Хмельницького й надалі царський уряд послідовно обмежував усі права та вольності приєднаної Гетьманщини, виразно не сказано, хоча і визнається, що згідно з Коломацькими статтями 1687 року Україна остаточно втрачала політичну суб’єктність і ставала підвладною не гетьманові, а «царского величества самодержавной державе». Особливо виразним є це вихваляння росії на тлі попередніх тверджень, що у складі Речі Посполитої українці зазнавали потрійного гніту (феодального, національного та релігійного).
Слід зазначити, що саме підручник для 8-го класу містить найбільше пунктів, присвячених Україні, й принаймні частина наведеної в них інформації в цілому не суперечить історичним реаліям, а сам виклад прихильний до українців. Найкраще авторам вдаються розділи з етнографічними деталями, хоча вони й не позбавлені усталених помилок та міфів. І це не дивно — як суто етнографічне явище українці в контексті російської історії цілком прийнятні й навіть бажані.
Інша річ, коли доходить до питань політичних і українці починають прагнути політичних прав і свобод чи навіть виходу зі складу російської держави. У цей момент замилування «колоритними козаками» миттєво зникає, а виклад стає максимально жорстким й однозначним у своїх оцінках. Найліпше це видно на прикладі оцінки постаті Івана Мазепи, політичний вибір якого на користь союзу зі шведським королем Карлом ХІІ позначається у підручнику для 8-го класу не інакше як «зрада» («предательство», «измена»).
Не менш показовою є увага до особливостей місцевого урядування в Україні, які послідовно подаються в підручнику як винятковий статус, тоді як нормою мислиться уніфіковане централізоване управління державою. На цьому тлі ліквідація єкатєріною ІІ гетьманства видається абсолютно закономірним кроком.
Після ліквідації гетьманату Україна й українці надовго практично повністю зникають зі сторінок російських підручників з історії для 8-го й 9-го класів. Показовим є параграф «Начало освоения Новороссии и Крыма» (8 клас), який подає колонізацію південноукраїнських степів виключно з позицій російського самодержавства. У ньому приділено чимало уваги заходам уряду із залучення іноземних переселенців, однак не знайшлося місця ні характеристиці трагедії кримських татар після знищення їхньої національної держави Кримського ханату, ані жодній згадці про українців, які були головною рушійною силою господарського освоєння регіону.
Впродовж усього «довгого» ХІХ століття українці в історії росії практично не згадуються навіть тоді, коли виклад фокусується на території України (виступ декабристів Південного товариства, Кримська війна 1853–1856 років, індустріальні перетворення на Донбасі тощо). Як відбувалося становлення української національної свідомості, звідки взявся український національний рух, зрозуміти з підручника історії росії ХІХ століття неможливо.
Навіть говорячи про творчість Тараса Шевченка, який став символом українського національного відродження, автори підручника примудряються максимально його «денацифікувати», русифікувати й узагалі зробити комфортним для сприйняття росіянами через інтеграцію митця до російського імперського простору:
Для навченого на такому підручнику російського школяра виникнення «на окраинах россии» під час революційних подій 1917–1921 років національних держав, зокрема й Української Народної Республіки, видається чимось дивним і незрозумілим. Звідки взялись якісь українці, яких не було перед тим майже півтора століття? Чого вони хочуть? Не інакше як їхній рух є маргінальними потугами купки відірваної від народних мас інтелігенції, яка продалася антиросійським силам у цілому й австрійському генштабу зокрема.
Аж до такої примітивізації автори підручника для 10-го класу, на щастя, не вдаються, однак Директорію на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою називають «буржуазно-націоналістичною» й упевнено та безапеляційно заявляють, що українські державні утворення 1917–1921 років масової підтримки з боку народу не мали й тому закономірно програли:
Після перемоги більшовиків, встановлення радянської влади і створення срср історія росії аж до 1991 року перетворюється для авторів підручників для 10-го та 11-го класів на історію радянського союзу. Україна у формі УСРР чи згодом УРСР як державний суб’єкт та носій суверенітету не сприймається й навіть позначається в окремих розділах не як республіка, а як «національне утворення» («национальное образование»). Вибір терміну, вочевидь, не випадковий, республікою Україну називати не хотілось, бо раніше на сторінках попередніх підручників українські сюжети спливали в розділах про національні «окраїни», «регіони» чи «райони».
З усього видно, що національні, й особливо українські питання, автори підручника сприймають хворобливо й упереджено. Наприклад, пишучи про політику коренізації, вони прямим текстом визнають, що вона була вимушеним тимчасовим кроком, оскільки більшовикам необхідно було здобути підтримку місцевої національної інтелігенції: «Советская власть не могла в этот период обойтись без местной интеллигенции, которую она привлекала на свою сторону». Однак далі, визнаючи небувалий розквіт в УСРР української мови та культури й зазначаючи, що в процесах коренізації брав участь навіть «націоналіст» Михайло Грушевський, автори не приховують свого негативного ставлення до наслідків українізації, оскільки вона буцімто призвела до утисків росіян:
Натомість коли справа доходить до згортання політики коренізації та примусової русифікації, автори пишуть про це з розумінням і навіть схвально. Завдяки цьому російська мова стала засобом міжнаціонального спілкування в срср і її знання відкривало молоді перспективи для самореалізації та кар’єрного зростання:
Логіка підручника, як бачимо, проста: українізація — це погано, бо вона створювала росіянам незручності, якими вони були незадоволені. Натомість русифікація — це добре, бо дозволяла їм почуватися комфортніше серед поневолених ними народів. Гіршим за коренізацію для авторів був хіба що український націоналістичний рух.
У подальшому викладі історія росії так само лишається історією срср, а специфіка національних республік, зокрема тієї ж росії чи України, згадується лише вряди-годи принагідно й переважно випадково. Так само як і щодо ХІХ століття, історія українського та інших національних рухів відсутня або представлена в суто негативному ключі, тож зрозуміти, чому українці прагли незалежності і проголосували на її підтримку 1991 року практично неможливо.
Остаточно все псує останній параграф підручника для 11-го класу під назвою «російська федерація у 2012–2022 роках», в якому ключову увагу приділено російській агресії проти України. Аналізу цієї частини присвячено окрему публікацію, тож удруге зупинятись на її розгляді не варто. Перевищити рівень українофобії цієї частини змогла лише нова імперсько-шовіністична, а подекуди й відверто фашистська пропагандистська агітка авторства владіміра мєдінского й анатолія торкунова — підручник з історії росії для 11-го класу російських шкіл 2023 року видання.
У цілому серія підручників, за якими російські окупанти збирались навчати українських школярів історії росії, лишає враження типового російського ставлення до України, яке найвлучніше сформулював харківський історик і перекладач Сергій Лунін: «смесь чудовищного невежества и чудовищного же чванства». Справжньої України в уявленні росіян практично не існує, а те, що вони сприймають як Україну й називають Україною, з Україною реальною майже не збігається. Вочевидь, це одна із засадничих причин того, що росія неминуче програє у цій агресивній для себе і справедливій захисній для українського народу та держави Україна війні.
Фото Дмитра Юрченка
@armyinformcomua
Прокурори домоглися вироків для двох мешканців Куп’янського району, які добровільно пішли на співпрацю з ворогом. Чоловік очолив окупаційний центр соцобслуговування і переконував людей, що «Україна їх покинула», а жінка-староста змушувала перефарбовувати дорожні знаки в кольори прапора рф.
Житель Сум, який за завданням російської спецслужби планував інфільтрацію в органи влади, проведе за ґратами 15 років. Зрадник намагався влаштуватися до Управління оборонної роботи Сумської ОВА, щоб передавати ворогу секретні дані про захист кордону.
Начальнику Генштабу генерал-лейтенанту Андрію Гнатову разом із заступником керівника Офісу Президента полковником Павлом Палісою доручено підготувати відповідні рішення.
Затверджено обвинувальний акт стосовно 39-річного чоловіка за фактом державної зради, вчиненої в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 111 КК України).
Дронарі 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського ведуть постійні повітряні бої з ударними та розвідувальними дронами ворога.
З 26 листопада на Одещині офіційно запустили вкрай важливу ініціативу: щодня о 9-й годині ранку на окремих перехрестях вмикатимуть червоний сигнал світлофору, щоб зупинити транспорт під час загальноукраїнської хвилини мовчання.
від 20000 до 120000 грн
Чернігів, Чернігівська область
до 20000 грн
Львів
Державна прикордонна служба України
від 21000 до 121000 грн
Запоріжжя
113 окремий батальйон 110 ОБр Сил ТрО
від 21100 до 121100 грн
Мена, Чернігівська область
Адже в комунікації між людьми приховано набагато більше сенсів, ніж здається. Просувати безбар’єрну мову та етику, що можуть змінювати суспільні установки,…