На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Максим із дитинства мріяв стати військовим — гідним, порядним, розумним та рішучим. Таким, яким вчив його бути дідусь — кадровий офіцер, що брав участь у боях з японцями в 1945 році. Коли за часів розвалу СРСР спроби хлопця вступити у вищі військові навчальні заклади на вертолітника, а згодом на лікаря-підводника, зазнали невдач, він навіть уявити не міг, що одного дня таки вдягне військовий однострій. Але в жодній мрії він не припускав, що витягуватиме поранених бійців із мінних полів, евакуюватиме їх під шаленими обстрілами на вертольотах і автомобілях, проводитиме анестезію під нескінченні звуки вибухів російських снарядів та рятуватиме від мінно-вибухових поранень найменших своїх пацієнтів — дітей…
Гаряча Луганщина 2014-го: «Обережно, там же все заміновано!!!…»
Не потрапивши до військового навчального закладу, Максим вступив до Вінницького державного медичного університету. Фах лікаря він теж обрав невипадково, адже походив із родини медиків: батько — анестезіолог, мати — акушер-гінеколог. Після закінчення інтернатури та клінічної ординатури за спеціальністю «анестезіологія», а також військової кафедри почав працювати цивільним лікарем у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону.
— У 2000 році відділення анестезіології тільки було організоване, тут зібралася чудова команда відмінних фахівців. У ті ж часи медики закладу, зокрема й анестезіологи, почали освоювати аеромедичну евакуацію. Трохи згодом було створено мобільний шпиталь, який одним із перших було задіяно до надання допомоги постраждалим під час надзвичайних ситуацій. Тому з упевненістю можу сказати, що в 2014 році ми вже були підготовлені до виконання найскладніших завдань.
У липні 2014-го Максим добровольцем пішов до військкомату, і вже за кілька тижнів вирушив на Луганщину, де обійняв посаду старшого ординатора відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії 59-го військового мобільного госпіталю. Тогорічного гарячого літа лікарям доводилося часто здійснювати аеромедичну евакуацію безпосередньо із зони бойових дій, зокрема з Луганського аеропорту, а згодом навіть з окраїн самого Луганська, де Мі-8 сідав просто на стадіон.
— Пам’ятаю своїх перших евакуйованих поранених. Ми транспортували їх гелікоптером майже з українсько-російського кордону, їх було двоє чи троє. Також забрали тіла шістьох загиблих. Один хлопець був дуже важкий, із раною грудної клітки. Ми поставили доступ до центральної вени, дренували плевральну порожнину, але звідти пішла кров. Поки гелікоптер летів до наметового шпиталю, змушені були виконати реінфузію (збір, обробка та зворотне переливання власної крові пацієнта. — Авт.). Уже в госпіталі цього пораненого прооперували. На щастя, він залишився живий.
Були й евакуації з мінних полів. Максим розказує, що досі пам’ятає, як кричав командир екіпажу, коли хірург з анестезіологом побігли полем до бійця: «Обережно, там же все заміновано!!!…» Але інакше вчинити лікарі не могли, вони билися за кожне життя, ризикуючи своїми.
— На самому початку війни було дуже багато молодих, тямущих та вмотивованих хлопців. Познайомився навіть з астрофізиком, кандидатом наук, який залишив свою дослідницьку діяльність і воював командиром підрозділу. Я просто захоплююся нашими воїнами.
Пишається Максим і своїми колегами. Розповідає, про медсестер, які приїхали з ним на Луганщину. Найстаршій тоді був 21 рік.
— Ми всі працювали однією вправною командою, не зважаючи на постійні обстріли, втому та велике навантаження. Одного разу, коли українські захисники виходили з Луганського аеропорту, за ніч до нас надійшло понад 100 поранених. Оперували їх близько трьох діб поспіль, практично не їли й не спали. Але впоралися.
Із 2015-го упродовж чотирьох років офіцер очолював анестезіологічну службу 59-го вмг. А в 2019-му був змушений звільнитися за станом здоров’я. Почав працювати асистентом кафедри анестезіології, інтенсивної терапії та медицини невідкладних станів у медичному університеті.
Із перших днів широкомасштабного вторгнення — в одному з найпекельніших регіонів
Коли російські окупанти пішли широкомасштабним наступом на Україну, Максим, хоч за станом здоров’я і не підлягав мобілізації, пішов добровольцем у прифронтовий шпиталь.
— Скажу однозначно, що я чекав на велику війну. Тривожну валізу не розпаковував, постійно її перевіряв. Підтримував себе у формі. Із цивільними друзями-колегами у нас була домовленість: якщо щось таке трапляється, ми одразу йдемо у ТЦК та СП. 25 лютого 2022 року всі були на місці й за кілька днів вирушили на передову.
На початку минулорічного березня Максим прибув до шпиталю, який тоді розміщувався в Лисичанську. У лікарні було кілька операційних та перев’язувальних, які працювали під постійними обстрілами із реактивних систем залпового вогню в цілодобовому режимі. Поранених було багато. Водночас, як зазначає лікар, матеріальне забезпечення було вже в рази кращим, ніж під час проведення АТО/ООС. До того ж усі медики працювали за стандартами НАТО.
Окрім того що військові медики рятували поранених захисників, вони ще й надавали допомогу цивільному населенню, зокрема й дітям. Варто зауважити, що Максим дістав досвід роботи дитячого анестезіолога після звільнення з війська. Тоді лікар відчував професійне вигоряння і навіть думав залишити практичну діяльність і зосередитися на науковій роботі на кафедрі. Але одного разу, перечитуючи Тору, він натрапив на рядки, у яких йшлося: для того аби людина була щаслива все життя, вона має спілкуватись з дітьми до 3 років і з літніми людьми, старшими за 70 років. Маючи за плечима курс спеціалізації за дитячою анестезіологією, Максим вирішив піти цим шляхом.
— Діти — це дуже цікаві люди, вони неймовірно динамічні. З одного боку, з ними дуже важко працювати. Але з другого, саме дітки віддають багато емоційної енергії і насправді є найбільш вдячними пацієнтами. Завдяки дитячій анестезіології я зміг зібрати себе до купи.
Але саме порятунок дітей в районі активних бойових дій став і найтрагічнішим досвідом в житті військового анестезіолога.
— Торік у Лисичанську я провів анестезію 5 пораненим дітям. Наймолодшій дівчинці був 1 рік і 7 місяців, вона мала поранення в живіт і відірвані ноги. Після 4-годинної операції, яку провели військові хірурги, ноги вдалося врятувати, і я транспортував її в Бахмут, на той час це ще було можливо. Але, на жаль, вона загинула за кілька діб через ускладнення. На мою думку, батьки, які живуть у районах інтенсивних обстрілів і не евакуйовуються, мають нести відповідальність за долю своїх дітей, зокрема кримінальну.
Найскладніше в роботі анестезіолога — це вміння ухвалити виважене рішення і не боятися взяти за нього відповідальність
Нині Максим надає допомогу пораненим бійцям і цивільному населенню на Донеччині. Лікар упевнений, що на війні запорука позитивного результату — це командна робота, а також етапність у наданні допомоги та наступність подальших дій.
— Це дуже проявляється в анестезіологічній службі. Анестезіологи постійно стикаються із критичними станами та відповідають за систему життєзабезпечення. Наше завдання — продовжувати робити те, що було виконано на попередньому етапі, а також підготувати пацієнта до оперативного втручання та забезпечити зручність роботи для хірурга. Щоб якісно виконати операцію, хірург має бути спокійним і впевненим у тому, що пораненому не боляче, він не смикатиметься і що він виживе. Тоді лікар сконцентрований на свої роботі. І, крім того, на війні дуже важливо виконувати накази. А найскладніше в нашій роботі — це вміння ухвалити виважене рішення і не боятися взяти за нього відповідальність.
І Максим Анатолійович вміє це робити. Недарма минулого року він був відзначений високою нагородою для лікарів — орденом Святого Пантелеймона. Військовий анестезіолог отримав його в номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу й незалежність України у війні з російським агресором». А сам лікар вважає, що варто народитися і жити заради інших людей, не бути осторонь і не ховатись, адже найдорожче — це життя, життя наступних поколінь, щасливе і багате. І що немає більшого покликання, більшої відповідальності чи більшого почуття гідності, ніж турбуватися про поранених братів зі зброї.
А ще, коли вже здається, що сил не залишилось зовсім, Максим пише вірші. Вони йому приходять уві сні, перетворюючи надлишок емоцій та безкрайню втому на милозвучні рядки:
Не плач і не журися, моя доню,
Не хочу бачити заплаканих очей,
У кожного свій шлях і своя доля,
На жаль, вам не збагнути багатьох речей.
Твій ніжний і спокійний голос, як гомін лісу навесні,
Коли виходиш в поле, вижинаєш колос,
Таке не раз я бачив уві сні.
Краса і доброта – то твоя зброя,
Тобі потрібно жити, бо є сенс,
Я завжди буду поряд із тобою,
Хвалімо Господа з небес.
Цей вірш він написав своїй донці у Лисичанську в гарячому червні 2022-го. Саме діти і дружина є найбільшою підтримкою офіцера, лікаря і просто Людини з великої літери.
