У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
…Зустрівши нашу пресгрупу, начальник служби зв’язків з громадськістю бригади імені «Чорних Запорожців» Арсеній Приліпка ніби губиться: ми повинні відпрацювати редакційне завдання втрьох, але є одне «але». Арсеній пояснює, що черговий екіпаж 122-мм самохідної артилерійської установки 2С1 «Гвоздика», репортаж про роботу якого ми робитимемо, через характер рельєфу місцевості та з об’єктивних тактичних міркувань не працює за класичною схемою ведення вогню із закритих позицій. Щоразу для виконання вогневого завдання він мусить вискакувати на відкриту місцину. Всередині «броні» всім не поміститися. А йти вслід за нею нашим позашляховиком — пряма підстава саушки під ворожу аеророзвідку й, відповідно, під прицільний вогонь у відповідь чи удар дрона-камікадзе. Втім, рішення проблеми ми спільно таки знаходимо…
Добираємося роздовбаними байраками повз розбиту ворожу техніку до однієї з прихованих позицій очікування цієї «Гвоздики», коли Арсеній отримує відповідний дозвіл від командування. Часу обмаль — екіпаж очікує команди на враження визначеної цілі, й хлопці, як то мовиться, — «на низькому старті». Тож знімальна група й автор цих рядків відразу беруться за інтерв’ю. Розмовляємо головним чином із командиром САУ, тридцятирічним сержантом Юрієм.
Забігаючи наперед, у Юрія та його побратимів після широкомасштабного вторгнення кацапів — це вже друга бойова машина. Першу їхню «Гвоздику» в боях під Києвом вразив прямим влучанням ворожий дрон-камікадзе «Ланцет». Колишній командир екіпажу дістав серйозні поранення, всіх інших контузило. Машина загорілася, але пожежу швидко загасили вогнегасниками. Командира потім відправили в шпиталь, САУ — в ремонт, а на той момент навідника Юрія призначили на посаду командира й, пересадивши вже на нинішню машину, знову кинули екіпаж у бій.
— Юрію, що у вашій роботі зараз найважче? — перше до нього запитання.
— Очікування. Буває, що годинами чекаємо команди на бойову роботу.
— Основні вогневі завдання?
— Підтримка дій нашої піхоти, придушення атак чи контратак противника й, звісно, ураження важливих цілей: ворожої техніки, штабів, складів з боєприпасами, скупчень живої сили тощо. Працюємо й по дальніх цілях до 15 кілометрів. Старшому офіцеру батареї скидають координати для враження, нам дають топогеодезиста-бусоліста, й він уже на обраній позиції для ведення вогню розміщує її в правильному місці за допомогою бусолі, зосереджує й спрямовує нас для ведення вогню.
— Яку тактику на цьому напрямку проти нас застосовують росіяни?
— Я не буду обирати слів. Вони — бидло в людській подобі! Від солдатів і до генералів включно. На передовій воюють не розумом, а «м’ясом». Від почуття безсилля буквально заливають наші позиції артилерійським та мінометним вогнем. Коли арту нашої бригади не спромагаються «вирахувати», просто б’ють у напрямках, звідки ми стріляємо, тупо по площинах. Найбільш гидке, що цілять головним чином по мирних селах. Тому моя робота мені так подобається. Ми завжди б’ємо «в цяточку», бо кожен снаряд для екіпажу — на вагу золота, особливо наш, українського виробництва, він найнадійніший та найточніший. Постріл — ураження. А їхню так звану контрбатарейну боротьбу можу порівняти зі стрільбою в білий світ, як у копієчку, навмання. Принаймні в полі уваги бригади це так.
— Юрію, у вашої «квіточки» є ім’я? — запитую, трохи знаючись на новітніх негласних традиціях наших гармашів.
— Є, наш механік-водій Федорович назвав її на честь своєї дружини — «Вікторія». В перекладі з латини — перемога. Символічно, правда? (Командир власноруч прибирає маскування й демонструє напис на башті саушки. — Авт.).
— Братику, які дні для вас найгірші?
— Коли ламається машина…
— Ремонтуєте самі? Запчастини де берете?
— Взагалі-то наша «Вікторія» надійна. А з тими поламками, що стаються, справляємося здебільшого власними силами. Скажімо, відносно нещодавно орки уламками снаряда від пострілу по нас пошкодили нам дульне гальмо. Один снаряд вибухнув позаду машини, другий — перед її носом. Знаєте, де новий «дульник» взяли? Зняли з кацапської підбитої САУ. Новісіньку!
— Склад екіпажу?
— Я, мехвод Федорович, з яким я хоч у пекло поїду, й двоє молодих хлопців — заряджальний «Вишня» і навідник Олег. Олегу — 19 років, «Вишні» — 21. З Федоровичем ми разом з 2019 року, «молодняк» прийшов до нас на контракт у 2021-му, перед самим новим роком. А за два місяці прямо з полігону сіли й поїхали з нами на велику війну.
— Твій найжорсткіший бій…
— На Київщині, під Броварами. Виїхали виконувати вогневе завдання трьома САУ з різних підрозділів. Але нас на відкритий ділянці, у чистому полі, зупинив просто шквал артвогню орків. Шансів вціліти майже не було, й старший серед нас, щоби зберегти людей, наказав усім покинути броню й укритися на позиціях піхоти. Наказ ми виконали. Але! Ну, як не пишатися нашим народом? На жаль, не знаю імені цієї людини, яка здійснила справжній подвиг. Один з мехводів залишився й сам-один почергово завів усі три машини в укриття, повернувшись під обстрілами пішака за другою та третьою саушкою.
…Старший офіцер батареї отримує бойовий наказ і координати цілей. Й одразу тихе укриття мовби закипає. Запускається двигун, хлопці миттю відкидають маскування, звільняючи виїзд. Екіпаж уже в саушці на своїх місцях, а вся наша пресгрупа з Арсенієм та Юрієм застрибує на броню зверху. Хтось попереджає «гостей»: на виконання вогневого завдання підуть лічені хвилини, тому всі команди гармашів виконувати швидко й чітко. Тут вже не до «кіно»: йде бойова робота. Приліт у відповідь може й не забаритися…
Федорович жене машину на високій швидкості. Її добряче хилитає по бездоріжжю, але йде вона напрочуд м’яко. Автору вже доводилося сідлати в бойових умовах БТР, БМП і БМД. Тому хід цієї 15-тонної конячки приємно дивує.
Випірнаємо з-за «зеленки» на позицію для ведення вогню. Пресгрупа зсипається з броні й розташовується там, де вказує Арсеній. Трохи вбік від САУ вибігають бусоліст зі старшим, прив’язуються до місцевості. Юрій, висунувшись з башти, отримує від них і фіксує голосові цілевказівки.
«Вогонь по готовності!» — лунає команда. Протягом буквально двох хвилин екіпаж виконує поставлене йому вогневе завдання, ми — своє. Саушка згортає ствол гармати, «пасажири» блискавично знову сідлають «Вікторію», й Федорович мчить іншим маршрутом в інше надійне укриття.
Там — кава, купа радісних, але спокійних емоцій, ще кілька записів для інтерв’ю, й розставання з артилеристами, вже як із ріднею…
Фото автора й Олександра Мостового
Відео Руслана Каташинського й Арсенія Приліпки
