Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Сьогодні у місті Лева відкрилась виставка живопису Івана Гаврилка, українського військового 503-го Окремого батальйону морської піхоти на псевдо «Геолог». Поштовхом для творчості українського патріота, який з 2014 року захищає незалежність Батьківщини, стали жахливі спогади про російсько-українську війну. Саме вони надихнули його на відверту розмову зі світом за допомогою фарб про ціну миру та людського життя. На передодні своєї першої персональної виставки морпіх Іван Гаврилко розповів спеціальному кореспонденту Арміяinform про те, як мистецтво рятує його від пекельних тортур ПТСР.
Захищати свободу та гідність української нації Іван Гаврилко розпочав на Майдані у 2013 році. Це було природним рішенням для члена національної скаутської організації «Пласт». Але після третього важкого поранення, що дістав поблизу Донецького аеропорту у жовтні 2022 року, «Геолог» змушений був зробити перерву у своєму ратному служінню українському народові. У той період на своїй сторінці у Фейсбуці він іронічно написав про свою вимушену «відпустку»: «Привіт, третя ходка за сезон до шпиталю. Кілька днів приходив до тями. Поки тривали огляди, діставали уламки, складали руку, шили ногу, мав час осмислити все. Цього разу мене хлопці таки за вуха волокли звідти. Сам пересуватись не міг. Добре, що мав достатньо САТ і всі добре оволоділи ними. І М 112 дуже хороша машинка. Вона мене і вивезла з під вогню… З кумедного, поки їхали з Покровська до Дніпра потрапили на швидкій в ДТП. Машина розбита, переднє колесо відірване. Всі живі. Тут я задумався, наскільки ж я везучий».
Окрім фізичного болю, важких снів, під час яких військового медика Гаврилко катували галюцинації міазмів гарі, крові та гнилої людської плоті, додалась нерухомість тіла. На тлі довгих безсонних ночей, це викликало у санітара-стрільця думки про «непотрібність», «зайвість»… Усвідомлення того, що через пошкоджену променеву кістку правої руки повернення до побратимів на передову не відбудеться, значно погіршувало психічний стан Івана. В той самий час рятівна арттерапія, яка завжди допомагала бійцю у реабілітації після попередніх поранень, стала неможливою.
Для українського захисника розпочався етап повернення до повноцінного життя. Він потребував не меншої мужності та наполегливої праці, ніж на полі бою. За таких умов, свою першу персональну виставку живопису, що відкрилась сьогодні у рідному Львові, морпіх Іван Гаврилко може вважати справжньою перемогою життя над смертю, магії мистецтва над жахіттям війни.
— Це флешбеки, спогади, спроби переосмислити враження з війни і частково пейзажі. Я пробую малювати природу, але в основному це — абстракції, — розповів митець.
— А як давно з’явилась у вашій творчості природа?
— Під час перебування у шпиталі у Франції я почав пробувати писати гори, Альпи. Деякі з цих робіт продались на благодійному аукціоні, коли я збирав гроші для мого батальйону. Заробили небагато на цих роботах, близько 400 євро. Це було, як крапля у морі, але все одно, якась «копійка».
— Враховуючи те, що для вас, Іване, це було нове, воно, напевно, мало більше значення, ніж просто збір коштів для побратимів?
— Я раніше взагалі не писав картини, майже ніколи. Такий початок для мене самого був несподіваним. Це зробити мені порадив психотерапевт. З початку, як-то кажуть, «не пішло». У Франції, коли я був не ходячий і лежав у шпиталі, українці з нашої діаспори приносили мені все необхідне для творчості, про що я їх просив. Вони мені привезли акрилові фарби, кілька альбомів й воно почалось.
— Що ви відчуваєте, коли починаєте роботу над картиною?
— Відчуття бувають різними, залежно від того, що я запланував написати. Якщо це якісь абстракції або «фле» (флешбек. — Авт.) я занурююсь у якісь транс, розслаблююсь та віддаю себе на волю натхненню. У цей час менше дурних думок в голову лізе.
Коли я пишу роботу з фотографії або природу з натури, то цей процес для мене складніший. Я ніби мордую себе цією роботою, наприкінці роботи відчуваю себе спустошеним. Проте таке відчуття, нібито ти здав свою кров. Але від цього я стаю спокійнішим і мені краще стає після цього.
— Чи схоже це відчуття на те, що ви виконали якусь важливу місію, якесь завдання?
— Напевно, так. До речі, мене буквально змусили зробити цю виставку мої знайомі. Я писав виключно для себе і ніколи не думав, що з цього може вийти щось таке серйозне. Але людям мої роботи чомусь подобаються.
— А є, пане Іване, професійні критики, які вже вивчали, розбирали вашу творчість?
— Напевно, саме зараз цей процес почнеться ось-ось. На виставку мають прийти професійні художники, «помацати» мої роботи. Виставка триватиме два місяці у арткав’ярні «Фацетка» на вулиці Вірменській. Люди матимуть змогу смакувати не лише запашною кавою, а й моєю творчістю. До речі, до мене вже почали надходити пропозиції щодо відкриття виставок в інших містах — тепер маю багато працювати. Планую згодом провести благодійний аукціон для допомоги моєму 503-му батальйону. Можливо, мені вдасться придбати на зібрані кошти тепловізор.
Люди мене часто запитають, чи не продаю я свої картини. Я їм відповідаю, що планую провести хоча б дві-три виставки, тому роботи поки не продаю. З часом ціна на них буде зростати, тому продавати з аукціону картини після виставок буде вигідніше та корисніше для моїх побратимів.
Наразі ця виставка не про високе мистецтво, а про ветерана, який почав писати картини та накидає свої переживання, свої емоції на полотно. Мої знайомі художники говорять, що мені не потрібно заганяти себе в академічні рамки живопису, а просто, використовуючи не складні прийоми, писати свої емоції, свої спогади. Мої роботи — це потік підсвідомості.
Мама інколи говорить мені, що не все розуміє в моїх картинах. Я їй відповідаю: «Я теж не все розумію, просто так виходить». Їй переважно подобаються мої пейзажі. А знайомі художники стверджують, що абстракції, які у мене народжуються, впливають на глядача емоційно сильніше.
— Пане Іване, чи плануєте ви вчитися професійно писати картини?
— Чесно кажучи, ще про це не думав. Наразі я військовослужбовець, прохожу ВЛК. До війни працював у Державній службі геології та надр України. Паралельно з роботою я навчався ІТ-технологій та займався проблемами з кібербезпеки. Сьогодні намагаюсь поєднати кібербезпеку та творчість (усміхається). Кібербезпека для мене є професією, яка приносить гроші. А живопис — хобі. Раніше я любив їздити на велосипеді, але тепер, з моєю ногою, це не можливо.
— Після третього поранення постраждала ваша права рука, як вам вдалося продовжити займатися мистецтвом?
— Коли моя права рука не працювала, я малював лівою. Я уявляв, що вже до кінця життя буду писати картини як шульга. Лікарі для того, щоб стабілізували праву руку, поставили металеву пластину. Після тренувань я почав рухати цією кінцівкою. Таким чином пензель перейшов з лівої руки знов у праву.
До речі, я використовую різні пензлі, різну консистенцію фарб, різні техніки мазку на полотні. Це дає певне навантаження на руку та допомагає їй відновлюватись. Заняття живописом працює не гірше, ніж еспандер, та при цьому ще з’являються на світ мої малюнки.
— Що ви, як морський піхотинець, який не зламався під вагою випробувань, можете порадити бойовим побратимам, які повертаються з війни, щоб знайти себе у мирному житті?
— Це дуже важливо насправді знайти себе! Хтось втратив рідних, хтось своїх побратимів і думки про це назавжди залишаються, бентежать, викликають спогади, можуть тригерити. Найстрашнішим буде, якщо намагатися втопити все це в алкоголі, або в чомусь гіршому. Такій людині може допомогти хобі, або улюблена робота, спорт. Вони, завіряю вас, витісняють негатив.
Тому я б радив пробувати все, до чого у вас лежить душа. Наприклад, можете почати займатися альпінізмом чи вітрильним спортом. Можна також почати малювати, ліпити — зараз для ветеранів відкриваються різноманітні можливості. Потрібно лише цього захотіти. Захотіти жити далі. У мене теж колись був такий період, коли я виходив з дому лише за потреби до магазину за продуктами. Але я почав рухатись, спілкуватись.
Р.S: Морський піхотинець 503-го Окремого батальйону морської піхоти на псевдо «Геолог» й надалі продовжує шукати себе у мирному житті. Одночасно із заняттям живописом він вчиться грати на лірі, бо любить співати на природі псалми, стрілецькі та народні пісні. Ветеран турботливо підтримує рідних та друзів та терпляче очікує на остаточний висновок ВЛК. Що робити на фронті — львів’янин Іван Гаврилко чітко знає — наближати перемогу та власним прикладом, власною творчістю розповідати світові про високу ціну миру та людського життя.
Фото з особистого архіву Івана Гаврилко
