Зміни внесено до постанови Кабінету Міністрів № 560. Вони передбачають автоматичне продовження більшості відстрочок, пріоритет оформлення в цифровому форматі через…
Ситуація на Запорізькому напрямку залишається напруженою, ворог вдається до ракетних та авіаційних ударів по прифронтових населених пунктах, а також час від часу б’є й по обласному центру. Тактика росіян за останній рік мінялася кілька разів, адже вони зазнають колосальних втрат майже щодня й намагаються знайти слабкі місця в обороні української армії.
Мабуть, найгарячіше тут, на околицях Гуляйпільської громади, де росіяни щодня без упину гатять по українцях з усього, що є в їхньому арсеналі.
— Зараз контактних боїв практично немає, здебільшого це артилерійська війна, — розповідає український захисник на псевдо «Енді». — На передових позиціях немає практично жодної вцілілої домівки, ось це і є їхня звіряча тактика випаленої землі. Якщо ж на початку війни кількість ворожих артилерійських уражень переважала наші десь удесятеро, то сьогодні, я б сказав, ми відповідаємо їм досить адекватно й тому вони перейшли в оборону.
Воїн говорить, що окупанти побудували в себе добре укріплену систему оборонних рубежів, замінували поля в кілька рядів.
— Переважно ми знаємо, що й де у них там є, об’єктивно оцінюємо ситуацію для прийняття подальших бойових рішень, — продовжує Енді. — Штурмувати наші позиції вони не наважуються, бо знають, що отримають добряче по зубах, але працюють мінометами та артилерією. Головне — психологічно перебороти в собі страх і боронити добре позиції, не пустити московитську орду далі, бо ж бачите, що вони вже накоїли в Україні.
Колектив у підрозділі «Енді» згуртований, усі вмотивовані та знають задля чого у війську.
— У нас у батальйоні ви, мабуть, не зустрінете людей, котрі прийшли до армії служити, бо повістку вручили. Практично всі до війни заробляли пристойні гроші, мали великі плани на майбутнє, ба більше, у кожного другого тут є море причин, аби за станом здоров’я чи за сімейними обставинами не служити, — говорить захисник. — Особисто я до війни займався непоганим бізнесом за кордоном, працював у США та Великій Британії. До речі, син мій зараз тренується в одному з англійських футбольних клубів і я б міг займатись його вихованням чи залишитись у бізнесі, проте не дозволила совість, моральне внутрішнє відчуття провини, що не можу захистити Україну і її громадян. Війна затягує, а колектив побратимів ще більше. І навіть після поранення чи хвороби ти все одно хочеш повернутись до своїх братів на фронт. Бо поки що це твій дім і твоя робота.
