Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Читаючи біографічні нариси, складені ще за радянських часів, ми уявляли Тараса Григоровича Шевченка таким собі правильним ідолом. Для створення його портрета обов`язково використовували слова: великий поет, світоч української літератури, борець з кріпацтвом, пророк тощо. Все це правильно, але здебільшого за цими словами ми не бачили Шевченка як просту людину з усіма його маленькими радощами, необачними вчинками, улюбленими звичками, пристрастями, помилками та вадами. Біографи, користуючись спогадами сучасників та друзів поета, геть відмітали деталі, не «помічали» простих людських рис характеру Тараса Григоровича.
Позаторік у «Видавництві Старого Лева» вийшла унікальна абетка-енциклопедія «Шевченко від А до Я», завдяки якій діти та дорослі не просто дізнаються про талановитого живописця, прозаїка, поета, драматурга, співака, актора, скульптора та фотографа Шевченка, а й полюблять його як близького друга.
У цій книзі, зокрема, зазначається, що улюбленим напоєм Шевченка був чай. Про цю його пристрасть писали у своїх щоденниках друзі та колеги поета. «Довгі вечори, – згадував Микола Костомаров про свої зустрічі з Шевченком в Києві в 1846 році, – просиджували ми влітку на Хрещатику в саду, за чаєм. Нескінченні велися між нами розмови і суперечки. Шевченко випивав склянку за склянкою зі словами: «А всипте, будьте ласкаві, ще чаю!» Згадував історик і те, як Шевченко випиває «десяток склянок чаю з додаванням рому», але лише раз зустрів поета по-справжньому п’яним.
Цінність такого напою, як чай, Шевченко оцінив на засланні, де була дуже погана вода й часто відбувалися розлади травлення (від кумису теж). Ось як розповідає про це герой повісті «Близнецы»: «Трое суток мы не снимали шинелей… До колодцев еще оставалось верст десять… Жара была нестерпимая… Тут-то я вспомнил подарок моего карабутацкого друга, и, благодаря его догадливости, я с помощью лимона выпил стакан чаю. Ничем так быстро не утолишь жажды, как горячим чаем вприкуску. Только тот почувствует всю цену сему китайському продукту, кому пришлося хоть раз пройти эту киргизскую Сахару».
Про чаювання з Тарасом Григоровичем згадує у своїх споминах і український письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Раз якось восени, п’ючи чай на селі, Тарас почав розказувати своє минуле життя, розказував до світу…»
Незадовго до смерті Тараса Шевченка його відвідав Микола Лєсков. Він описав у своїх спогадах «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко» зустріч з поетом у його помешканні, яке вразило письменника: «…біля ліжка інший, простенький столик, на якому завжди стояв графин з водою, рукомийник і скромний чайний прибор».
«За пів години до смерті Тарас Григорович випив свою останню склянку чаю з вершками», – згадує історик Олександр Лазаревський у «Последний день жизни Т.Г. Шевченко».
До недавнього часу не доводилось зустрічати бодай одної картини, на якій би був зображений Тарас Шевченко за чаєм. Але така картина є і їй понад сто років. Продемонстрував мені це полотно у своєму службовому кабінеті заступник начальника Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» полковник Геннадій Перов.
– Цю картину передала до госпіталю давня знайома нашої родини Ярослава Ющенко, – пояснив Геннадій Борисович. – Після необхідної реставрації вона, швидше за все, посяде своє місце в госпітальному музеї.
Звичайно, закортіло дізнатися історію цього художнього полотна.
– За розповідями рідних, на зворотному боці картини колись було видно рік її написання і ледь читалося прізвище автора – Бесарабов, – зазначила в розмові Ярослава Ющенко. – Перед Другою світовою війною вона висіла в будинку прадіда Кирила Олексійовича Ющенка, який полюбляв витвори мистецтва. Він був людиною заможною, мав свій корабель на Дніпрі, і, думаю, що цю картину він придбав не випадково. Хоча прадід мав за плечима всього 4 класи, любив читати, і серед книг найбільшою популярністю користувався старенький «Кобзар». Разом із прабабусею вони мешкали на столичній Татарці. Перед окупацією картину сховали в сараї і там вона пролежала до самого визволення Києва. Мій дід розповідав, що коли її дістали, то побачили на полотні пошкодження від осколка снаряда.
Моя співрозмовниця припустила, що картина була написана в 1914 році – до сторіччя Тараса Шевченка. На жаль, пошуки автора результату не дали. Хоча не виникає сумнівів, що художник був обізнаний у прихильності Тараса Шевченка до чаю.
До госпіталю картина потрапила в «пораненому» стані – у кутку можна побачити мітку від снаряда. Після реставрації полотно постане перед відвідувачами музею головного лікувального закладу Збройних Сил України.
