Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Днями виповнилось 295 років від дня народження Кирила Розумовського (1728–1803), якому судилось стати останнім Гетьманом Лівобережної України (1750–1764). За його правління було здійснено цікаві спроби модернізації Гетьманщини, зокрема й у військовій сфері.
Про заходи гетьмана Кирила Розумовського щодо реформування війська у ширшому контексті соціально-політичної історії Гетьманату кореспонденту АрміяInform розповів Олексій Сокирко — кандидат історичних наук, доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
— Заходи Кирила Розумовського у військовій сфері зазвичай згадують як певне новаторство, спробу модернізувати козацьке військо за тогочасними європейськими стандартами. Він справді був першим з українських гетьманів, хто спробував осучаснити збройні сили Гетьманщини?
— Кирило Розумовський був не першим гетьманом, принаймні серед регіментарів XVIІI століття, які бралися до реорганізації гетьманської армії, зокрема козацького війська. Перед тим подібні, хоча менш масштабні й системні, здійснювались ще за правління Данила Апостола. Тоді козацьке військо намагались переозброїти уніфікованою зброєю. Фактично цей проєкт і завершив Кирило Розумовський.
— Тобто він довів до логічного завершення те, що було започатковане попередниками, надавши заходам системного характеру?
— Ці реформи були радше ситуативними. Тобто козацький гетьманат як сателіт на середину XVIІI століття російської імперії змушений був брати участь у Семирічній війні з Прусією. Козацьке військо було допоміжним для російської регулярної армії. Це потребувало мобілізації козацьких полків, яка фактично провалилась. На це були свої причини, які полягали в тому, що козацтво давно перетворилось на зем’янський рицарський стан, який не бажав воювати. То була, так би мовити, нова козацька шляхта, яка жила у своїх маєтках, займалась господарством. Таку реакцію зумовлювали імперські війни XVIІI століття, які не мали вже нічого спільного з інтересами Гетьманщини.
Ситуація, що склалась, стала для Кирила Розумовського приводом для того, щоб звернутись до впорядкування козацької служби, козацьких військових повинностей. По живих слідах першої невдалої мобілізації було зроблено перший крок у ряду тих заходів, які потім набули більш системного і всеохопного характеру.
У 1756 році було введено перші муштрові інструкції для навчання козаків азам військової справи. Це було військове шикування, навички володіння різними видами холодної та вогнепальної зброї. Також було впорядковано до рівня ведення штатів найнижчі військово-адміністративні тактичні одиниці, тобто козацькі курені. Цього не було раніше, тому що козацьке військо за своєю природою було ополченням і там таких правильних вивірених штатів, як і в усіх ополченських військах Європи, не існувало.
Потім була пауза, і друга серія реорганізаційних заходів розпочалась уже починаючи з 1760 року. Саме тоді, коли стартувала решта реформ, насамперед судова, почали розроблятись проєкти реформи адміністративного устрою. Тоді ці зміни торкнулися уніфікації, насамперед уніфікації усієї зброї козацької армії. Уперше в гетьманський армії у сфері артилерії Кирило Розумовський запустив випуск гармат уніфікованих калібрів. Уніфікація вогнепальної зброї була трендом, який почав набирати обертів лише у XVIII столітті і європейські країни тривалий час не могли його повністю реалізувати. Але от у Гетьманщині початок уже було покладено. За гетьманства Розумовського ввели штати для генеральної і полкової артилерії, запросили майстрів для випуску уніфікованих полкових гармат трьохфунтового калібру.
Також було повністю уніфіковано амуніцію, одяг, символіку, холодну і древкову зброю. Тобто фактично були запроваджені ази так званого регулярства, як це називалось у документах XVIІI століття.
— Тобто ми маємо розглядати ці заходи радше в контексті модернізації, ніж певної боротьби за права Гетьманщини, як це часом роблять у популярній літературі?
— Власне, я хотів до цього підвести. Річ у тім, що у принципі більша частина гетьманського правління Кирила Розумовського була бідною на якісь новації і навіть новини. Гетьман здебільшого перебував у москві або в петербурзі. І за умов його постійної відсутності управління здійснювала козацька старшина. Ситуація зміниться лише з початком 1760-х років, коли помре імператриця єлізавєта, внаслідок чого політичний вплив Розумовських істотно зменшиться. По-друге, до активізації заходів гетьмана підштовхувала позиція нової правительки російської імперія єкатєріни ІІ, яка вочевидь мала на меті адміністративну уніфікацію імперії з поступовою ліквідацією автономій у її складі. Вочевидь, що це все було дуже тривожним для родини Розумовських, які прагнули зберегти свій вплив не лише при дворі, але й у вигляді створення певного удільного правління, яке можна назвати удільним козацьким князівством.
Для цього, відповідно, слід було цю існуючу автономію ще більшою мірою зміцнити, що, власне, і заходився робити Кирило Розумовський за підтримки значної частини козацького політикуму, козацької аристократії.
— Тобто козацька старшина підтримувала реформаторські заходи гетьмана?
— Слід розуміти ситуацію. Старшина не ідеалізувала Кирила Розумовського, чудово розуміючи, що він більшою мірою є російським вельможею і політиком, ніж козацьким гетьманом. Коли він вів переговори про те, щоб зміцнити засади автономії, йшлося про впровадження спадкової влади, тобто облаштування системи таким чином, щоб гетьманство було виборним, але кандидати обиралися виключно з роду Розумовських. Усі такого роду династичні претензії гетьманів старшина традиційно сприймала крізь призму своїх інтересів. В обмін на згоду виступити з петицією до імператриці про впровадження спадкового гетьманства старшина зажадала від гетьмана широкий пакет автономії — підтвердження всіх прав і свобод свого політичного стану козацької аристократії.
Відповідні прагнення були закріплені в петиції так званого Батуринського з’їзду, тобто зібрання старшини, яке відбулось у вересні 1763 року в гетьманській столиці. Воно звернулось до російської імператриці з проханням так званого підтвердження прав і вольностей, але фактично за цим ховалася широка програма автономізації Гетьманату, викладена в понад 20 пунктах. Пункт про спадкову владу Розумовських був останнім, а найважливішими були інші — стосовно політичних прав і прерогатив старшини. Наприклад, щодо того, що гетьман не має права усувати представників старшини з посад без відповідного обґрунтування, карати без суду і слідства тощо. Можна сказати, що так було зафіксовано своєрідний пакт про ненапад між нацією та майбутнім володарем.
— І в цій петиції йшлося також про реформування війська?
— Петиція передбачала низку структурних, системних реформ гетьманату, зокрема й тих, що стосувалися армії. Козацьке військо мало бути поділене на піхотні та кавалерійські полки. Передбачалось впровадження особистої військової повинності козаків, чого не було раніше, бо вона була подвірною, коли від домогоспорадства виставлявся один вояк. Мали бути розділені військова та цивільна адміністрації, які до того були злитими, тобто, умовно кажучи, полкова або сотенна канцелярія була райадміністрацією й одночасно штабом військового підрозділу або військової частини. Внаслідок цього представник старшини, полковник або сотник, виконував і адміністративні, і військові, і судові повноваження. Ці вертикалі мали бути розділені.
Фактично в подальшому це все передбачало перетворення Гетьманату на звичайну європейську державу. До того в Гетьманщині, яка народилась з війська і була державою-армією, ці всі вертикалі влади були злитими воєдино. Звичайно, для XVIІI століття це все вже було анахронізмом. Тому пропонований проєкт мав модернізувати й оптимізувати систему як цивільної адміністрації, так і судочинство і, звичайно, військо.
— Як сприймали реформування військової сфери — регулярність, муштру — рядові козаки, коли заходи першої хвилі реформ Кирила Розумовського від 1756 року втілювались у життя?
— Індиферентно. Справа в тому, що, як я вже говорив, на середину XVIІI століття століття козаки були нормальним зем’янським шляхетським станом. Вони вважали себе рицарством і, так само як шляхта Речі Посполитої ще раніше втратила бажання служити у війську, так і козаки ставилися до муштри, мобілізації досить індиферентно.
У перспективі йшлося про створення регулярної професійної армії, початки якої вже існували в Гетьманщині у вигляді найманих полків. Однак після повстання Івана Мазепи 1708–1709 років вони були знищені, й російський уряд не дозволяв їх відновлювати і доводити цей найманий професійний корпус до більш-менш значної чисельності. У XVIІI столітті вони існували лише у вигляді гетьманської гвардії.
Вочевидь це все штовхало гетьмана до роздумів про те, що слід створити професійне військо, яке комплектувалося б не на основі земської повинності — станового ополчення — а на основі добровільного вербунку, як це було з найманими військами гетьманів у XVIІ столітті.
— І наскільки можливим було втілення таких планів у життя?
— Усе скінчилось 1763 року. Петиція підштовхнула єкатеріну ІІ до того, щоб ліквідувати інститут гетьманства. Кирила Розумовського викликали у петербург, він під тиском зрікся гетьманства, і через рік сама посада гетьмана була ліквідована. Після цього почався демонтаж решти автономних структур та інститутів Гетьманщини, який розтягнувся у часі й тривав близько 20 років.
— Якби гетьманство збереглося, то чи вдалося б Кирилові Розумовському, який прожив аж до початку ХІХ ст., реалізувати свої реформи в адміністративній та військовій сферах?
— Ми знаємо ще кількох можновладців у російській імперії, які думали про заснування власних удільних князівств. Першим із них у XVIІI столітті був алєксандр мєньшиков, другим був Кирило Розумовський, а третім — грігорій потьомкін. Звернімо увагу, що всі троє мали дуже великий неформальний вплив на російських монархів. Ці проєкти не увінчалися нічим, тому що російські правителі інтуїтивно, а єкатеріна ІІ й усвідомлено, вважали, що імперія має розвиватися шляхом поступової унітаризації, тобто перетворення на монолітну державу, в якій не було б місця ні національним автономіям, ні автономіям у вигляді таких собі династичних князівств.
В історії складно мати справу з умовним способом, але якби Розумовські навіть і змогли зберегти свій вплив на триваліший час, то все одно питання про ліквідацію цієї автономії рано чи пізно постало б. Наприклад, за правління імператора ніколая І. Ми знаємо приклади існування автономій, які заважали існуванню імперії у ХІХ ст. — Царство Польське, наприклад, яке було ліквідоване після Листопадового повстання 1830 року. Те саме рано чи пізно спіткало б і Гетьманщину.
З другого боку, слід зауважити, що якби вдалося провести структурні реформи, сталася б дуже важлива річ — припинився б відтік дітей козацьких старшин, які перетікали на імперську службу. Ми знаємо феномен потужного кадрового донорства, який відіграв вирішальну роль у становленні російської імперії. Воно було можливим через те, що в Гетьманщині не вистачало вакансій, бракувало перспектив для кар’єри старшинських дітей. Тому вони охоче переїжджали до петербурга, служили у гвардії, при дворі, у вищих адміністративних і судових установах. Меншою мірою їх цікавила армійська служба.
Тож якби Кирилові Розумовському вдалося зреалізувати цю ідею про створення окремих вертикалей влади, то кількість вакансій в Гетьманщині зросла б щонайменше учетверо. І це припинило б, принаймні у тих масштабах, як це існувало у другій половині XVIII століття, кадрову міграцію з України до росії.
Крім того, я думаю, це зміцнило б старшинський клас як знать. Старшина вже відчувала себе аристократією, і навіть набуття російського дворянства не було таким привабливим, актуальним і жаданим на перших порах, як це буде на межі XVIII—ХІХ століть. Ця самодостатність — й ідеологічна, й інституційна — української еліти була б ще більшою мірою зміцнена, якби ці реформи зреалізувались.
— Насамкінець хочу запитати про те, як можна оцінити військові реформи Кирила Розумовського в тогочасному європейському контексті?
— Впорядкування збройних сил мало показники успішності, й усі вони були пов’язані з поступовою уніфікацією та регуляризацією військової служби. Це довів досвід усіх європейських країн, які претендували на мілітарне і політичне лідерство. Цим шляхом йшла Пруссія, і сама російська імперія, і Франція. Хоча там і продовжували існувати різного роду територіальні війська й ополчення, ядром їхньої військової потуги були саме регулярні армії. У цьому плані Кирило Розумовський рухався в європейському тренді модернізації війська, модернізував армію за тогочасними європейськими стандартами.
