У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Історія про те, як український воїн Євген Ісаєв у березні 2022-го виносив маленьку дівчинку на руках із будівлі, що палала, на Луганщині вразила чимало українців.
Маленька дівчинка, крізь сльози на фоні пострілів, вибухів, міцно тримаючись за воїна своїми маленькими ручками, повторювала, як мантру:
— Я люблю тебе. Український солдате. Дуже сильно люблю!!!
Він біг із нею на руках, забувши про ампутацію стопи… А дитина плакала й повторювала, плакала й повторювала…
— Ось чому ми виграємо цю війну! Навіть й додати нічого… — резюмував Євген.
З того часу пройшов уже рік. Євген переконує, що готовий знову з ще більшою впевненістю повторити: «Ми точно виграємо цю війну!»
Євген Ісаєв із позивним «Апостол» зазнав складного поранення в липні 2014-го у Зеленопіллі, коли російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Аби врятувати хлопцю життя, медикам довелось ампутувати стопу. Женя за ці роки часу даремно не гаяв, а продовжував активно жити, повернувся на службу, двічі взяв участь в «Іграх Нескорених»…
Женя ділиться, що серед нинішніх воїнів чимало ветеранів, із якими він пересікався у 2014-2015 роках.
— З тих, хто залишився в живих до широкомасштабного вторгнення, усі стовідсотково пішли воювати зараз. Всі до одного. Звісно, в різних підрозділах. Відповідно не із усіма бачився очі в очі, але в телефонному режимі допомагали один одному інформацією, амуніцією. Якщо брати суто мою групу, то це — стовідсотково ветерани. Люди прокинулись 24-го лютого, швиденько попили каву і без жодних роздумів поїхали знову воювати. З них четверо з інвалідністю внаслідок війни. Після поранень різної складності — 80 відсотків. У когось була прострелена рука, в когось коліно… Всі пройшли горнила війни 2014-2015 років. І, повірте, поранення зовсім не заважають нам ефективно працювати. Я ж також 24 лютого знову перемкнув тумблер із цивільного на військового. Просто береш форму, рюкзак, зброю, отримуєш наказ і вперед. Команда із 24 лютого не змінюється: «Знищувати живу силу ворога!»
За кілька днів до широкомасштабного вторгнення «Апостол» переконував: «Українці, готуйтесь!» Каже, завдяки хорошій підготовці у нього та його друзів жодного шоку не було.
— Напередодні ми збирались місцевою ветеранською спільнотою і розробили певні алгоритми дій. Обговорювали, що має бути напоготові, що робити, якщо поляже зв’язок, шляхи евакуації родин та резервні шляхи, хто буде водієм, хто займатиметься екіпіруванням, хто поїде в адміністрацію й координуватиме дії із місцевою владою… У нас було зазначене місце збору, зазначені ролі.
На практиці усе спрацювало, ніхто не спасував, не підвів. Але, зрештою, і сумнівів не було. Це — справжні професіонали, справжні воїни, справжні люди! Лише один дзвінок 24 лютого: «Почалась!» Всі встали і поїхали. Ми ще пізніше жартували, що дехто із нас приїхав на війну трамваєм. За пів години усі були на визначеному пункті збору. Далі просто стали працювати за заздалегідь відпрацьованим алгоритмом.
Уже 24 лютого Женя повернувся до лав ЗСУ, приєднався до одного із підрозділів, що обороняв Київщину.
— Хто б що не казав, сили та засоби ворога на Київщині були кинуті шалені. Загроза взяття столиці була серйозною, русня намагалась заходити великими колонами. Ці колони нищили військовослужбовці різних підрозділів. Та, якщо поставити питання, за рахунок чого досягли так званого «жесту доброї волі»? Я переконаний, що завдяки людській єдності. ЗСУ — це меч, але саме українці — це щит. Бачив на власні очі, як зі звичайного скверу посеред Києва цивільні люди виходили з лопатами і буквально за пів дня перетворювали його в добре оснащений опорний пункт, як звичайні люди серйозно допомагали нам, коли ми їхали на завдання. Коли була робота, яка потребувала цивільного одягу, в мене його не було. Чоловік, якого я бачив один раз в житті, привів мене додому, вдягнув у свій одяг без питань. Жіночий ветеранський рух постійно підтримував гарячими обідами. Як ми заходили у супермаркет і чули: «Хлопці, беріть що треба!» Це дрібниці, але вони дуже допомагали. Допомога йшла з усіх сторін. Комусь це може здатись незначним внеском, але це все робило загальну картинку. Саме з таких маленьких клаптиків і вибудовується перемога.
Євген ділиться, що перші місяці широкомасштабного вторгнення зворушливих моментів було чимало.
— Пам’ятаю місцеву бабусю у Запорізькій області, в одному із населених пунктів, що є безпосередньо лінією фронту. Ми час від часу приїжджали туди виконувати певні завдання, а вона кожного разу виносила нам то молоко, то якісь домашні смаколики, каву… Ми намагались відмовлятись, а вона казала: «Так, слухайте, писки позакривали, взяли і їсте!» Це було насправді дуже мило. Здавалось б просто винесли каву, але це дійсно надихало.
Не буду обманювати, були і неприємні здивування за місяці війни. Маю декілька «друзів», які перейшли на той бік воювати. Зараз вони зі зброєю в руках проти нас. Якби зустрівся з ними на полі бою, рука б взагалі не здригнулась ні на секунду. Якщо людина взяла зброю, то не має значення — кум, брат, сват, батько, мати — все одно. Ти взяв зброю, ти — зрадник, ти маєш загинути.
До початку вторгнення Євген був інструктором, неодноразово перемагав на змаганнях бойових медиків, навчав тактичної медицини військових НАТО.
— Як же добре, що зараз ці навички не знадобились, оскільки в підрозділі чудовий штатний медик, хіба для медичної розвідки. Загалом надання медичної допомоги ніколи не було моєю посадою, це швидше хобі. А, знову ж таки, в наш час такі навички потрібні абсолютно усім, як військовослужбовцям, так і цивільним людям.
Женя ділиться, що питання національної єдності, на жаль, знову стало досить болючим.
— Іноді хочеться прокричати: «Ми українці чи ми, бляха, хто?» Тільки ворога на певних ділянках трішки відсуваємо, так одразу і починаються думки, що війна «десь там, а тут все добре». А чому тут все добре, хлопці й дівчата? Бо такі ж хлопці й дівчата поклали свої життя за кожен метр землі! Ми, ветерани 2014-2015 років, які пішли знову воювати, теж закінчуємось… Ми знову зазнаємо поранень, ми гинемо, але фронт треба тримати… На мою думку, війна буде затяжною, як би не хотілось, аби було інакше… Ми маємо досить великий шмат землі, який треба відвоювати. І хоч зараз рано про щось мріяти, та я ніколи не був у Криму. Пора це змінювати!
