Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Офіцер підрозділу забезпечення окремої танкової бригади з позивним «Тихий» до нападу росії на Україну будував успішну кар’єру в цілком мирному бізнесі. 2014 рік змусив його переглянути життєві плани й спрямувати свій досвід і талант на зміцнення обороноздатності нашої країни на одному з підприємств «Укроборонпрому». Однак широкомасштабне вторгнення зс рф у лютому 2022-го покликало його на передній край.
Нині ми розмовляємо з «Тихим» про те, як можна застосувати досвід менеджера в умовах сучасної війни, про його рішення взяти до рук зброю та про реалістичні погляди лідерів світового збройового ринку на перебіг війни в Україні.
З менеджера в танкісти
— Уперше службу в армії я розпочав ще в 1987 році. Належу, як тоді казали, до когорти «останніх червоних офіцерів». Лейтенантські погони отримав 22 червня 1991 року, а через два місяці розпочався стрімкий розвал країни срср. У наступні п’ять років встиг послужити в декількох арміях, а закінчував службу в Україні, у складі 17-ї повітряної армії, яку розформували 1995 року. Саме тоді я залишив службу.
У наступні 20 років військовий досвід і знання допомогли досягнути досить високих кар’єрних позицій. Працював у приватному бізнесі й на державній службі, а з 2015 року — у структурах «Укроборонпрому».
Напад росії для мене несподіванкою не став. За декілька місяців до вторгнення зс рф інформаційний простір був насичений досить красномовними повідомленнями, які було б дуже нерозумно ігнорувати. Тому повномасштабне вторгнення зустрічав із холодною головою.
24 лютого 2022 року провів під бомбами на злітно-посадковій смузі Харківського авіазаводу, де я відповідав за розвиток і конструювання. Через три дні, виконавши певні роботи з евакуації документації та блокування посадкової смуги, і зважаючи на те, що завод фактично припинив роботу, з дозволу директора виїхав у напрямку Києва, з твердим наміром приєднатися до ЗСУ. Щоправда, до столиці не доїхав, мобілізувався в Полтаві, а вже 16 березня я потрапив до лав окремої танкової бригади, у якій зараз проходжу військову службу.
Виспатися на полігоні
Я потрапив у бригаду саме на старт її формування. Майже два місяці нам вдавалося спати не більше як дві години на добу. Вперше після прибуття в частину вдалося виспатися вже на полігоні, коли вийшли у район злагодження.
У цей період так інтенсивно в нас працювали всі.
«За наукою» формування нової військової частини досить тривалий і багатофазний процес, який має чітко визначені часові рамки. У нашому випадку все відбулося одномоментно, як вибух. Зрозуміло, що це стало наслідком для когось неочікуваного, але цілком прогнозованого широкомасштабного вторгнення росії.
Майже рік тому, на момент призову до ЗСУ, я був все ж таки цивільною людиною — так, з базовою кадровою військовою освітою, але цивільним. За той час, що мене не було в армії (а це майже 30 років!), наше військо вже досить суттєво змінилося. За військовим фахом я офіцер-зв’язківець, але ж подивіться, як якісно змінилися засоби зв’язку в порівнянні з тими, що вивчав, коли носив погони! Тому мови не було, щоб повертатися до служби за своєю військовою спеціальністю. Проте в тому, що стосується менеджменту й логістики, тобто навичок керівника і командира, моїх 35 років досвіду було до чого прикласти.
Про їжу, зброю і теплий одяг на війні
Військовий менеджмент — це робота 24 на 7, без вихідних і, звісно, аж до нашої перемоги. Особливість роботи підрозділів тилового чи технічного забезпечення на війні полягає в тому, що для нас, за великим рахунком, немає різниці — веде підрозділ бойові дії чи ні. Люди хочуть їстоньки, хочуть спатоньки 24 на 7, незалежно від того ведуть вони бойові дії чи перебувають на перепочинку. Ведення бойових дій — це просто особливість, яка додається в певний період до моменту, коли підрозділ перебуває в районі бойових дій. А так, пробачте, нікого не цікавить, що відбувається в бригаді у конкретний період часу — бійці мають отримати харчування о сьомій, о дванадцятій чи двадцятій, їм має бути чим зігрітися, де заночувати, де попрати чи прийняти душ. Люди в лінійних підрозділах не питають у нас, куди їм стріляти чи як їм виконувати бойові завдання. Вони просто хочуть, щоб у них було все належне для ефективної роботи в умовах війни. Точніше, не хочуть, вони мають право на їжу, зброю, теплий одяг, а ми зобов’язані їм це право забезпечити.
У мене в підрозділі середній вік військовослужбовців 40-42 роки. Основна маса людей — цивільні, кадрових військових у мене майже немає. Більшість прийшли в ЗСУ добровольцями в перші ж дні вторгнення росіян, свідомо обравши шлях захищати Україну зі зброєю в руках. Тепер це досвідчені ветерани, люди, які перетворились на справжніх військових профі, дійсно відчайдушних бійців, не гірших від наших предків — козаків.
Форсувати Сіверський Донець
Підрозділи забезпечення на фронті — це не тільки про шкарпетки й гарячий суп (хоч і це дуже важливо).
Пам’ятаєте, як у травні росіяни намагалися форсувати Сіверський Донець?! Тоді наші побратими зірвали декілька спроб зс рф переправити техніку через річку й заразом знищили стільки ББМ і живої сили противника, що цю операцію журналісти назвали другою Чорнобаївкою. Так от, за кілька місяців довелося брати участь у схожій операції: нашій бригаді доручили підготувати надійну переправу через той-таки Сіверський Донець у рамках забезпечення контрнаступальної операції на Ізюмському напрямку. Як ви знаєте, нашим військам вдалося її цілком успішно реалізувати, а міжнародні військові експерти назвали її найбільшим військовим досягненням України після перемоги в битві за Київ.
Те, як ми виконали це завдання — окрема й вельми цікава історія. В деталі не вдаватимуся, скажу лише, що нам це вдалося. Ми пишаємося цим, командування теж гідно оцінило, відзначивши, що завдання було виконано належним чином, вчасно й у повному обсязі.
Це була «класика жанру»: завдання, з невизначеними або невідомими критеріями, але з конкретним завданням — забезпечити всім необхідним для бою піхотний підрозділ, який утримує плацдарм за водною перешкодою.
У нас є два підрозділи забезпечення, яким сам Бог велів вигадувати й креативити. Вони підійшли до завдання творчо — зважаючи на конкретний життєвий і професійний досвід конкретних людей, пропонувалося те чи інше рішення відповідно до специфіки підрозділів. ПММники по своїй галузі, «харчовики» по своїй і так далі. Зрештою все зміксувалося в єдине рішення, і воно було успішно реалізоване.
Ми розробили план і підготували спеціальні засоби доставки на той берег боєприпасів, їжі, пального, а також для евакуації поранених. Практика показала, що наш метод форсування Сіверського Донця працює успішно.
Наступне завдання від командування — забезпечити переправлення нашої бронетехніки. Ми застосували вже випробувану схему, додавши до неї певні ноу-хау. Загалом, розглядалося до десяти варіантів форсування Сіверського Донця. Усієї технології розкривати не буду, відзначу, що ми застосували мікс із військових, туристичних і побутових елементів. У підсумку було забезпечено переправлення бронетехніки й достатньої кількості БК до неї, а також рідкого палива й особового складу.
У мене в підрозділі зібралися насправді золоті люди — сміливі й рішучі, свідомі свого обов’язку перед Батьківщиною й небезпеки, якою для нас усіх є агресивна росія. Слід зауважити, що події на Сіверському Донцю відбувалися влітку, за ясних і коротких ночей, тому діяти треба було дуже швидко. І, що головне, — приховано. Приховано підійти до переправи, непомітно відправити вантаж і приховано відійти. Ви ж бачили на відео, що тоді відбувалося в районі Ізюмського лісу, як там усе розбивалося на «рахунок раз»? Якщо місце й факт створення переправи були б виявлені, противник одразу б застосував засоби ураження. Кожен із моїх хлопців розумів небезпеку, але жоден не відмовився від участі в цій операції.
Збройовий бізнес
Я дуже багато років пропрацював у збройовому бізнесі й достатньо добре обізнаний із його специфікою. Власне, з 2015 року опікувався питаннями залучення нового озброєння в системі вітчизняних підприємств оборонної промисловості. Поділюся своїми спостереженнями: іноземні партнери зразка 2015 року й партнери зразка 2022-го — це різного ґатунку люди.
Розумієте, ринок зброї дуже консервативний. Топові світові виробники свою високотехнологічну, сучасну зброю не продають аби кому. З політичними маргіналами апріорі ніхто не веде справ. Людожерські режимчики не мають шансів легально отримати навіть сучасний пістолет, не кажучи вже про високоточну зброю.
Інший критерій — воєнні спроможності країни.
Виробники не зацікавлені давати перспективну зброю невдахам. Вони хочуть продавати свої розробки у великій кількості. Щоб так було, їхня зброя має бути ефективною, вона має бути переможною — тоді її будуть купувати. Тож лузерам її ніхто не продасть. Тому ми для них, як би це цинічно не звучало, робимо дуже гарну промоцію.
Спитайте у Baykar Makina, наскільки виросли в них продажі БПЛА «Байрактар» і як вони розширили свій ринок після перемог Азербайджану та України. Це не афішується, але повірте: весь арабський світ, вся Африка зараз стоїть у черзі, щоб придбати продукцію Baykar Makina.
Те саме стосується й інших новітніх розробок, зокрема танків Leopard, Challenger, Abrams. Ні на краплину не маю сумнівів, що рішення про їх передачу було ухвалено, зокрема, внаслідок здобутих нами перемог.
Це заслуга держави, це заслуга народу, це заслуга ЗСУ.
Зараз партнери нарощують постачання наступального озброєння для ЗСУ, що буде на черзі — залежить від кожного нас.
До перемоги буду зайнятий
Ця війна не залишила мені вибору, вона покликала мене на передній край.
На фронті тиловик має бути чарівником, забезпечувати все й усім, в режимі 24 на 7. Важкувато тримати темп. Знаєте, мені 50+, я міг би не служити через вік та різні болячки. Мене кликали в оборонну компанію працювати, але я сказав директору, що до перемоги буду зайнятий.
Інакше просто не можу… У мене досі перед очима дитина, яку я поховав на другий день війни… Не моя дитина, 18-річний курсант академії Національної гвардії… Досі пам’ятаю кожну рисочку його обличчя…
У мене дуже серйозна причина особисто бити орків…
Вибачте… далі не говоритиму…
