Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Військовому психологу Анастасії Тєрєшиній нині важко згадати, що було в неї у житті до війни. Із пам’яті стерлось «до». Залишилось тільки те, що «після». Цій вродливій дівчині лише 25, але їй вже довелось пережити чимало: обстріли Маріуполя, виживання у бункері «Азовсталі» і п’ять місяців полону…
«Якщо буде грати чужий гімн, я на лінійку не піду»
Настя родом із Донеччини. Її батько – шахтар, мати – служила в госпіталі. Саме вони змалечку привили їй величезну любов до України. Коли почалась війна, вона закінчувала 11-й клас. Перед останнім дзвоником дівчина підійшла до батьків і сказала: «Якщо буде грати чужий гімн, я на лінійку не піду».
Смілива, принципова – такою вона була завжди. Уже згодом, будучи в полоні, вона чомусь згадувала той день. А ще – свій 16-й день народження, коли вся родина була разом. Батьки подарували їй тоді принтер, про який вона так давно мріяла, і величезного м’якого ведмедя із запискою: «Це для тебе… Ми тебе любимо»… Ці спогади так гріли їй душу, коли вона була в біді…
Коли почалась війна, родина стала допомагати військовим. Мама готувала вареники для захисників, які охороняли їхнє містечко. Настя їй допомагала.
– Ми багато спілкувались з військовими. Я бачила, як виснажує їх війна. Ніколи не забуду біль, яким поділився зі мною один із поранених захисників: «Я не можу спати cпокійно, здається, я звик жити під обстрілами. Тиша мене вбиває». Саме тоді я спіймала себе на думці, що хочу стати психологом, – розповідає дівчина.
Уже згодом, після закінчення Запорізького національного університету і військової кафедри, Настя одягла однострій і офіцерські погони. Її першим місцем служби став Маріупольський госпіталь.
У день народження батька Настя ледь не загинула
З початку широкомасштабного вторгнення госпіталь був переповнений. Психологія відійшла на другий план. Анастасія допомагала медсестрам: годувала важкопоранених, робила їм перев’язки.
16 березня – у день народження її батька – Настя ледь не загинула.
– Я проводила обхід пацієнтів. Стояла біля вікна. Раптом мене покликав колега. Я виходжу – і буквально за дві хвилини приліт. Я була за пів кроку до смерті. Після цього я повірила в долю. Я не пам’ятаю, чи встигла привітати батька, проте тепер той день можна вважати і моїм днем народження також. Помирати було зарано. У Бога явно ще плани на мене, – говорить Настя.
Щодня перед очима дівчини було безліч поранених: військових, цивільних. Особливо боляче було дивитись на покалічених діток.
– Привезли до нас маленьких братика та сестричку, які постраждали під обстрілами. За їхнє життя лікарі боролись до останнього. Дівчинку не вдалось врятувати, – згадує Настя. – Ніколи не забуду той відчай. Від горя плакали усі…
Ситуація в місті загострювалась. Почали евакуювати поранених та цивільних, а також медперсонал. У Насті на «Азовсталі» залишились друзі, тому вона попросила командира направити її саме туди.
Маріуполь у руїнах, люди готували їжу у дворах. Медикаментів та знеболювальних не вистачало. Поранених ставало все більше. Місць не було для всіх – розміщували їх на підлозі. Дівчата різали простирадла, щоб перев’язувати рани пораненим.
Мама її благала йти звідти, на що дівчина їй відповіла: «Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
«Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
«Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти в полоні»
– Ми до останнього чекали на підмогу. Коли отримали наказ здаватися, відчули відчай, адже готові були стояти до останнього. Але наказ є наказ. Спочатку вивезли важкопоранених, згодом медперсонал. Пам’ятаю, йшов дощ, ми стоїмо і чекаємо. Емоційне виснаження було надто сильним.
Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти у полоні, – зізнається дівчина. – Пам’ятаю, як ми йшли колонами. Перед мостом один із військових почав говорити українською. Десь у глибині душі в мене промайнула надія: «Може, це все ж таки наші?». Ні…
У Насті забрали речі, документи та єдиний талісман, який оберігав її до останнього, – каблучку з надписом «Спаси и сохрани», яку хрещена подарувала на день народження.
У Насті окупанти забрали речі, документи та єдиний талісман – каблучку з надписом «Спаси и сохрани».
«Ідітє по мосту і нє сварачивайте – все замініровано», – наказав окупант.
– Колона автобусів. Біля кожного – у балаклавах військові. Ми йшли по цій «алеї сорому», як ми її назвали згодом, а вони вигукували зневажливі слова. Я намагалась не слухати. Проте з мого погляду було видно, що я відчуваю до ворога, – зізнається дівчина. – Я повторювала собі: «Ми здались за наказом. Значить, так треба». Тієї миті я дуже пишалась, що я українка, неймовірна лють і сила переповнювали мене…
В автобусі по дорозі в колонію щоразу, коли дівчата починали перемовлятися одна з одною, один із окупантів демонстративно пересмикував затвор автомата, намагаючись їх залякати. Проте після всього пережитого в Маріуполі їм уже не було страшно…
Дієта «по-оленівськи» та ворожіння на перемогу
…Оленівка. Жіноча камера. Усі військовополонені. У кожної своя історія. Якість їхнього життя часом залежала від конвоїрів: одні дозволяли і митися, і виходити на прогулянку. Інші – ні.
– У камері ми розпочинали день зі слів: «З добрим ранком, моя Україно!». Потім розповідали один одному сни. Якщо хтось із дівчат починав плакати, заспокоювали всі гуртом. А ще – робили карти. Ні, не для гри – для ворожіння… На перемогу, – усміхається дівчина.
У камері ми розпочинали день зі слів: «З добрим ранком, моя Україно!».
Настя згадує, що в Оленівці їжа була жахливою: пшеничка, ячка з рибою без солі – і так щодня. Проте хліб був на диво смачний. Їм і рятувались. З такою дієтою «по-оленівськи» вона схудла на 10 кг.
«Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні»
День за днем минали довгі п’ять місяців полону. Згодом дівчат перевезли на росію.
– Коли нас привезли на обмін, я побачила військового з білим прапором. З нашого боку поки не було нікого. Ми виходимо і за звичкою тримаємо руки за спиною, голову опустили донизу, як нас привчили. А чоловік з прапором каже: «Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні». Це були найкращі слова, які я почула за останні місяці свого життя, проте я розуміла: поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано, – розповідає Настя. – Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!
«Поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано. Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!»
Дівчина зізнається, що досі не вірить, що жахіття, які влаштувала їй доля, вже позаду. Щодня вона чекає звістки з полону від друзів. Досі не відпускає відчай.
На моє прохання розповісти про свою мрію і про те, як вона святкуватиме День перемоги, дівчина відповіла так: «Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».
«Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».
Буде великий стіл. Лунатимуть українські пісні й сміх. І будуть сльози, але тільки від щастя…».
