Її слова — як рефрен, що лунає в багатьох куточках України. У Сумах, Львові, Запоріжжі, Женеві. Так, навіть у нейтральній…
Вона привернула мою увагу, коли стояла у строю пліч-о-пліч із бойовими побратимами. Від інших її вирізняв погляд, що чіпляв за живе – прямий, пронизливий, не за роками мудрий…
Офіцер окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Вікторія розпочала військову кар’єру з контрактної служби, щойно їй виповнилося вісімнадцять.
Каже, ще в дитинстві грала з хлопцями у футбол, цікавилась військовою справою, займалася важкою атлетикою. Тому коли після закінчення правознавчого коледжу оголосила про рішення одягнути однострій українського воїна, ніхто з її близьких не здивувався.
Шлях українського військовослужбовця для Вікторії розпочався в батареї артилерійської розвідки. Бойові завдання вона виконувала, зокрема, і в районі проведення ООС. Але вже за рік, прагнучи особистого розвитку, вступила до Академії сухопутних військ України імені П. Сагайдачного.
Офіцерські погони отримала минулого року. Наразі Вікторія обіймає посаду заступника командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення.
Прибувши на місце служби, Вікторія одразу довела свої вимоги: ніякого панібратства, спілкування відповідно до статуту та беззаперечне виконання поставлених завдань — армія є армія, а офіцер не має статі. А вже згодом, удосконалюючи на практиці ті знання та навики, які їй дала alma mater, постійно перебуваючи поряд із побратимами, вникаючи в їхні потреби та розв’язуючи поточні проблеми, Вікторія завоювала беззаперечний авторитет у своєму колективі.
Широкомасштабне вторгнення росіян офіцер зустріла на Рівненському загальновійськовому полігоні, де бригада проходила бойове злагодження.
— О 4-й ранку черговий дивізіону повідомив про те, що розпочалась війна. Потім уже мені зателефонував командир — з наказом шикувати особовий склад та готуватися на виїзд.
За кілька годин підрозділ Вікторії вирушив для виконання бойових задач на Київщину.
— Звісно, як і будь-кому, було страшно, адже кожен з нас перебував за крок від загибелі – постійно працювала російська авіація та РСЗВ. Але страхом потрібно керувати, потрібно опановувати свої інстинкти — відчувати небезпеку, що наближується, та вчасно реагувати. Я змогла це зробити, але наразі відчуваю інший страх – за своїх побратимів. Тому роблю для них усе, чого вимагають бойове братерство, моя посада, і просто людяність…
А на початку осені доля підготувала дівчині ще одне випробування…
— Першого вересня ворог накрив нас з артилерії. Командиру перебило руку, зачепивши артерію. Окрім того, він дістав кілька осколкових поранень. Я разом із побратимами наклала турнікет на кінцівку та організувала його евакуацію, — пригадує події того дня офіцер.
Командування підрозділом довелося взяти на себе. Кілька разів змінювали місце дислокації, аби ввести противника в оману. Надалі, за командою керівництва, офіцер організувала переміщення особового складу ближче до лінії фронту, обравши для цього вигідні позиції – провела рекогносцировку, визначилася з маскуванням техніки, впевнилась у безпеці.
Наразі Вікторія разом із підрозділом перебуває на Харківщині в безпосередній близькості від лінії фронту. І хоча під натиском Сил оборони під час контрнаступальної операції ворог ганебно втік, він не залишає спроб повернути перевагу на фронті. Тож офіцер розуміє, що бойові дії не закінчилися та триватимуть ще довго. Але вона мріє про перемогу. Адже Вікторії хочеться трохи спокою та домашнього затишку. Але це згодом. А поки що вона прагне, аби всі її побратими залишилися живими й неушкодженими в нашій визвольній війні…
Фото автора
