Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Йому лише двадцять п’ять, а за плечима – війна, складне поранення, тривале лікування, звільнення з військової служби за станом здоров’я, здобуття фаху психолога та повернення до війська. Сьогодні Євген Ісаєв – штаб-сержант однієї із частин Повітряних Сил. А ще – учасник національних «Ігор Нескорених». Чи думав хлопчина, коли закінчував професійно-технічне училище за фахом «кухар», що через якихось неповних десять років він разом зі своїми пораненими побратимами доводитиме всьому світові – так, вони справжні бійці, і їх не зламати…
«Алло, мамо, я вже десантник!»
Зростаючи у родині військових, Євген Ісаєв, на диво, ніколи не прагнув пов’язати своє життя з армією. Батьки і не примушували, вважаючи, що син має право вибрати власний шлях, який йому до душі. Проте рік строкової служби повністю змінив світогляд хлопця, визначивши його подальшу долю.
– У казарму 79-ї окремої десантно-штурмової бригади нас привезли о 12-й годині ночі, а о 1-й я вже в упорі лежав до 4-ї ранку і думав: «якого дідька я сюди прийшов, для чого мені ті ДШВ і поверніть мене додому, я передумав». На тебе всі кричать, ти кудись біжиш, потім сидиш пів дня над парашутом, аби його укласти… І вже не хочеться ніяких стрибків. Минув деякий час. І ось перший стрибок із вертольота – і відчуття гордості, що я зміг це зробити. Потім марш-кидок на право носити тільник. І я вже виходжу в береті, тільнику, вже не пацан, телефоную додому і кажу: «Алло, мамо, я уже десантник!»
Повернувшись після служби додому, Євген зрозумів, що йому чуже життя його колишніх однокласників, знайомих, друзів, а 79-та бригада стала рідною.
«Найсмачніше в житті морозиво їв біля села Довгеньке під Слов’янськом»
У статусі цивільного хлопець був недовго, почалися страшні події 2014-го. Євгену зателефонував батько, військовий комісар одного із районів рідної хлопцеві Запорізької області, і повідомив, що є рознарядка на добровольців з 79-ї ОДШБ.
– Через два дні я вже був у підрозділі, у якому проходив строкову службу. Одразу потрапили на Чонгар, тоді ще навіть не було такого поняття як «АТО», ще ніхто до кінця не усвідомив, що розпочалася справжня війна. Потім вирушили на Донбас.
Красний Лиман, Слов’янськ, Зеленопілля… Виконання бойових завдань, важкі бої, масовані обстріли з території Російської Федерації, перші втрати друзів…
– Багато моїх друзів і знайомих загинули, багатьох смерть наздогнала вже у цивільному житті. У свої небагато-немало 25 років я занадто часто був на похоронах. Стараюсь прийти і до тих, кого не знав особисто, адже це важливо − прийти і вшанувати людину за її подвиг. Звісно, що накриває хвиля сліз і болю. Особливо коли це люди, з якими стояв спина до спини, які прикривали мене, а я їх, із якими разом копав окоп, виконував завдання. А одного дня тобі телефонують, називають позивний і цифру 200… Це для мене найстрашніше. Так, потім заспокоююся, розумію, що це життя, що в країні триває війна, і це її невід’ємна частина. Але…
Залишилися Євгенові й приємні спогади із 2014-го. Це – морозиво і кава із присмаком солярки.
− Під час Слов’янської кампанії наш табір розташовувався біля села Довгеньке. Щоразу, коли поверталися після виконання завдання, ми зупинялися і їли морозиво. Така собі маленька наша традиція. Найсмачніше морозиво… А ще ніколи не забуду смак найсмачнішої в моєму житті кави, яку я пив зі згорілої старої залізної чашки, із цукром, що був увесь просякнутий запахом солярки…
«У мене немає проблем зі здоров’ям, я просто був поранений»
11 липня 2014 року. Того дня російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Ця дата стала для Євгена Ісаєва другим днем народження.
– Снаряд 120-го калібру впав за півтора метра від мене за дерево. Осколками мені посікло тіло, руки, ноги, до того ще й контузило… Чую крики медиків та хлопців. Дивлюсь на себе — там кістки, там ноги. Відразу зрозумів, що буде ампутація… Пригадую, як лежали із побратимами, бо багато було поранених, а обстріл не вщухав. Потім з’ясувалося, що це так складали іспит курсанти російського артилерійського училища. До нас довго не міг дістатись вертоліт. Врятувалися ми дивом. Евакуювали нас у госпіталь в Дніпрі. І вже потім я потрапив на лікування до вінницького госпіталю.
У Дніпрі медикам довелося ампутувати частину стопи хлопця. На правій руці − подвійний відкритий перелом зі зміщенням, на лівій − перебиті кістки. Тривале лікування, численні операції. Багато нервів і сліз рідних та близьких, яким хлопець безмежно вдячний за підтримку. Потихеньку Євген відновлювався. Пару тижнів тому вінницькі медики знову діставали уламки із ноги бійця. Оці металеві уламки, камінці, бруд, шматочки деревини, які дотепер виходять. А контузію та черепно-мозкові травми Євген називає дрібницями і з усмішкою зазначає, що ті, хто не знає його, із подивом перепитують: «У смислі ампутація? Де?»
– Маю протез, але не ношу його, бо незручний. З ним я, як робот, він просто лежить вдома. Проте на Вінницькому центрі стопи замовляю спеціальні устілки, вже приловчився їх встановлювати, і з першого погляду ніхто навіть і не здогадується, що маю ампутацію.
Поранення – це не вирок, це початок нового етапу в житті
Після поранення про те, аби Євген залишився в армії, не йшлося: він отримав 2 групу інвалідності і був звільнений за станом здоров’я. І хоча військова служба стала сенсом життя, без неї хлопець не сидів склавши руки.
− Я вступив до Донецького національного університету, аби отримати фах психолога. Тоді я ще не знав, як я це зроблю, але поставив собі за мету повернутися до війська, і здобуття вищої освіти стало однією зі сходинок. Окрім того, почав займатися медициною. Проходив різноманітні курси. Став інструктором із тактичної медицини у громадському об’єднанні «44-й навчальний центр». Нещодавно повернувся із Литви, де у групі інструкторів центру вчив силовиків, резервістів і цивільних цієї країни, як надавати допомогу під вогнем.
Завдяки наполегливості Євгена та допомозі рідних та друзів, у 2016 році хлопець зміг укласти контракт на проходження військової служби. Рішення про це приймав особисто Міністр оборони Степан Полторак.
− Мій випадок, зокрема, теж став рушієм у справі прийняття Закону України, який дає змогу бійцям зі складними пораненням і далі проходити службу у війську на посадах за визначеними спеціальностями. І це круто. З одного боку, ці люди із реальним бойовим досвідом, яким вони діляться із рештою військовослужбовців. З іншого, що надзвичайно важливо, вони не почуваються залишеними наодинці зі своїми проблемами.
Ще однією справою, яка допомогла зрозуміти, що поранення – це не вирок, а початок нового етапу в житті, стала участь Євгена в «Іграх Нескорених».
– Торік побачив рекламу в Facebook і вирішив взяти участь в Іграх. Спробував – і здобув «срібло» у велоспорті у національних змаганнях. Сподіваюся, цього року результат буде не гірший, адже я вже придбав велосипед, аби мати змогу тренуватися щодня. Часу ще достатньо – цілий місяць попереду. Єдиний мінус у тому, що мій велосипед трохи відрізняється за системою передач, вагою, аеродинамікою від того, на якому проходитимуть змагання. Але все-таки це краще ніж минулоріч, коли я тренувався лише три дні безпосередньо перед змаганнями на велосипеді друга. Нині намотую до тридцяти кілометрів щодня. Ще вирішив спробувати позмагатися у стрільбі з лука, адже стріляти я люблю. Але тут справи з підготовкою складніші: купити лук занадто дорого, та й тренера з відповідною кваліфікацією у Вінниці немає.
Проте найголовнішим для Євгена є не перемога, а настрій, який панує на «Іграх Нескорених».
– Атмосфера на змаганнях неймовірна, ти потрапляєш у коло своїх однодумців і побратимів. Багато людей приходить, аби підтримати учасників. Це дійсно надихає. Надихає і приклад побратимів, які своїми щоденними перемогами доводять, що навіть після страшних поранень можливо наповнювати кожен свій день цікавими та яскравими подіями.
