«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Згідно з Указом Президента України від 07.08.1999 № 966/99 в Україні щорічно 14 жовтня відзначається День українського козацтва.
У цей день АрміяInform розповість про Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Війська Запорізького, який кілька десятиліть провів у неволі на Соловках. Умови тримання були жахливими, але він відмовився бути помилуваним.
«Цей малорос уміє воювати…»
Постать Калнишевського є найбільш загадковою серед козацьких ватажків України і досі оповита численними міфами й легендами. Наприклад, невідома дата народження, хоча більшість істориків схиляються до думки, що це сталося приблизно у 1690–1695 роках. З історичних джерел знаємо, що Петро змалку вирізнявся розумовими здібностями. Потрапивши на Січ, був джурою, потім осавулом, суддею. Вперше очолив її в 1762 році. Незабаром доля звела його з катериною ІІ. Про що розмовляли — невідомо. Але норовливій цариці він не сподобався і незабаром його усунули з посади. Проте за кілька років, у січні 1765-го, всупереч її волі, Калнишевського козаки знову обрали своїм кошовим. Аж на 10 років, чого раніше ніколи не бувало.
Військова діяльність Петра Калнишевського була пов’язана з російсько-турецькою війною 1768–1774 років, у якій запорізькі козаки були ударною силою російської армії. Кошовий отаман, очолюючи кінне з’єднання, водночас, висловлюючись сучасною термінологією, був командувачем усієї запорізької армії. Протягом війни невтомний Калнишевський, якому тоді вже було «під вісімдесят», очолював козацьке військо, виявляючи неабиякий хист воєначальника і особисту хоробрість, а також уміння орієнтуватись у політичній обстановці, надзвичайну дипломатичну гнучкість. За участь у цій війні українські козаки дістали подяку від цариці, а кошовий отаман став кавалером найвищого ордена російської імперії — Андрія Первозваного, удостоївшись ще й чину генерал-поручика російської армії.
— Цей малорос уміє добре воювати, — сказала якось катерина своєму фавориту князю потьомкіну. — Побільше б нам таких…
читайте також:
Довідково. Важливі віхи в історії Запорізької Січі
1. 1551–1556 роки — виникнення найпершої із Запорізьких Січей — Хортицька Січ. Вона була розташована на острові Мала Хортиця, а її засновником вважають Дмитра Вишневецького.
2. 1557 рік — татарський погром Хортицької Січі, після якого осередком козацтва стає острів Томаківка.
3. 1591–1593 роки — козацько-селянське повстання на чолі з Косинським. Подія слугувала початком низки інших повстань.
4. 1648 рік — початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Під час війни козаки здобули перемогу над польським військом під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. У наступному, 1649 році, воєнні дії було завершено підписанням Зборівського мирного договору.
5. 1654 рік — Переяславська рада.
6. 1708 рік — зруйнування Меншиковим гетьманської столиці — міста Батурина.
8. 1775 рік — остаточна ліквідація Січі.
«Українські козаки є самостійними людьми…»
У сьогоднішній росії полюбляють просторікувати про «виняткову відданість українських козаків російській імперії», звинувачуючи їхніх нащадків, тобто нас із вами, у зрадництві. Не будемо сперечатися з пропагандистами, а нагадаємо лише, що наші предки, тобто українські козаки, виступали і проти кріпосницького ладу, за збереження своїх прав і вольностей. Ця боротьба досягла свого апогею в останнє десятиріччя існування Січі. Історик Шаманов називає її «передсмертною поземельною боротьбою Запорожжя». Часто за негласними розпорядженнями Калнишевського, а інколи й відкритих рішень запорізької січової Ради, козацтво вступало в сутички з гарнізонами російських фортець, розганяло російські пости. Правда, здебільшого воліло не вдаватись до зброї, намагаючись розв’язувати спірні питання мирним шляхом, політичними засобами. Зокрема, зверталося до царських властей зі скаргами, проханнями, але ті «не чули».
І все ж Калнишевський прагнув протидіяти тиску царських урядовців. Наприклад, 1769 року на противагу наказу румянцева не погодився поставити запорізьких ієромонахів, що були в поході, в залежність від російських священників усієї діючої армії. Він вважав, що «українські козаки є самостійними людьми». Загалом, Калнишевський прагнув до більшої самостійності, що не могло подобатись російському царату. І 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі вирішили раз і назавжди вирішити питання Запорізької Січі. Це завдання було покладено на новоросійського генерал-губернатора потьомкіна, який незадовго до цього загравав із козаками, навіть записався до Кущівського куреня, але саме він став виконавцем «монаршої волі» й особливо жорстоко розправився із запорізькою вольницею.
Для операції проти козаків залучили військо, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100 тисяч осіб. 4 червня піхотно-кінне з’єднання царських військ підійшло до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено, на вулицях передмістя поставлено охорону. Старшинська рада за участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Проте переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Натомість Петро Калнишевський умовляв козаків «скоритися імператорській волі», пояснюючи свою позицію небажанням проливати християнську кров…
«Волію тут і померти…»
Царська влада не оцінила його вчинку: 10 червня 1776 року кошового, який вірою і правдою служив імперії, під охороною конвоїрів відправили на довічне заслання в Соловецький монастир, звинувативши у «віроломному буйстві та розоренні російських підданих». Там він був замурований у кам’яному казематі без вікон і дверей, де провів 12 років, буквально не бачив світла Божого. Згодом майже 100-літнього старого перевели в сусідній каземат, умови утримання в якому відрізнялися лише тим, що можна було іноді, під вартою, ходити до церкви. Розмовляти з Калнишевським було категорично заборонено під страхом суворої кари. Ось як описував камеру ув’язненого сучасник:
«Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці — залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через грати тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося кладовище, що знаходилося перед вікном.
Коли його переводили з одного каземату до іншого, залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір. У нього, як у звіра, виросли великі нігті, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей».
Указом нового імператора росії олександра павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний й отримав право на вільний вибір місця проживання. Але навідріз відмовився залишати соловки, заявивши, що «волію тут і померти». У 1803 році, проживши 113 років, відійшов у потойбічні світи..
Похований Петро Калнишевський на головному подвір’ї соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не зберіглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору зберіглася могильна плита з текстом:
«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевського, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
В Україні на його честь названі вулиці, пам’ятні знаки, срібні пам’ятні монети та навіть військові підрозділи. У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату приєднала його до лику святих.
