Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Ще 23 лютого сапери під командуванням підполковника Сергія Бурковського, який служить на одній із баз інженерної підтримки, отримали бойове розпорядження командира частини — висунутися в район Чорнобиля для підготовки підриву трьох автомобільних мостів.
Як розповідає Сергій, «під час розвідування з’ясувалося, що там є ще один міст, четвертий, побудований паралельно старому. Провели рекогностування. Ближче до вечора отримали вибухові речовини, засоби підриву та прибули в розпорядження одного з батальйонів бригади ДШВ ЗСУ.
Оскільки було вже пізно, то на ніч залишились біля мосту Черевач-Чорнобиль в нашому кунзі.
24 лютого о 4-й ранку саперів розбудив авіаналіт. Усі зрозуміли — почалося. Часу на класичне мінування не було, тому вибухівку поклали зверху на прольоти мосту. Але з підривом вирішили почекати, й не дарма — зі світанком через мости здійснювалась евакуація. В єдиному потоці були цивільні, частини Нацгвардії, прикордонники…
Підривати не було можливості, а час спливав, і треба було мінувати ще два мости.
Тоді Сергій ухвалив єдине правильне рішення. Він звернувся до командира десантників:
— Бачиш, що коїться? Не можна його зараз підривати, а чекати нема коли — нам ще… Ну, є в нас робота.
Десантник розумів, що стримувати навалу саме йому та його бійцям.
Вчасно підірвати міст — то запорука успіху. Хвилини стрімко спливали. Сергій уже не вагався:
— Так, тримай підривні машинки, як вони працюють, знаєш? Ось дроти, а ми мусимо їхати.
Командир десантного підрозділу відповів:
— Не хвилюйся, в мене є люди із саперною підготовкою. Все буде гаразд. Удачі.
Згодом міст був підірвано — десантники його підірвали, коли на нього вже виїхали перші машини рашистів.
Тим часом КамАЗ із саперами мчав до ще одного мосту в цій місцевості — його теж треба було негайно підготувати до підриву.
Часу не було, тому ящики з тротилом спускали прямо з КамАЗу на канатах, а сапери під командуванням старшого лейтенанта Дмитра Шмагайла кріпили ці ящики з вибухівкою під прольотами, готуючи міст до підриву.
Поблизу вже йшли бої, почали працювати ворожі «Гради», артилерія. Із саперами залишилися два БТР-80 — прикордонники й десантники. Вони чекали, коли відійдуть останні українські підрозділи.
Тим часом залишився ще один міст — через річку Уж, поблизу Поліського. Сергій із групою старшого лейтенанта Дмитра Гаджука встигли вчасно. Міст мінували буквально під носом у противника. Сапери працювали по пояс у крижаній воді. Рашисти були вже близько, і міст підірвали, коли росіяни виїхали на нього.
Під час відходу на одній із ділянок дороги Сергій побачив зручне місце — з одного боку заболочений ліс, з іншого — просто болото. Оскільки залишався ще тротил, то він вирішив влаштувати росіянам сюрприз.
У десантників було декілька ящиків протитанкових мін ТМ-62, тому швидко замінували певну ділянку дороги, а те місце, де під дорогою проходила дренажна труба, просто знищили потужним вибухом.
Пізно ввечері 24 лютого сапери повернулися на Чернігівщину й почали готувати одне з міст області до оборони — крім них, у місті військ не було, не рахуючи охоронців артбази. Сапери займалися встановленням мінно-вибухових загороджень на підступах до населеного пункту.
Зранку 25 лютого прийшла звістка, що під час спроби ворога перетнути міст, який замінували наші захисники, було підірвано три одиниці бронетехніки.
Попри поранення, якого Сергій Бурковський зазнав під час обстрілу, продовжував керувати діями підрозділів та організував відхід особового складу на нові позиції.
— Ми робили лісові завали, мінували їх, — сумно всміхається Сергій. — рашисти зупинялися, втрачали час. Де могли, ми робили засідки, й коли росіяни зупинялися, обстрілювали їх — стрілецькою зброєю, з РПГ. З’їхати з дороги вони не могли: болото навкруги, та й лячно — ліс є ліс. Так вони в наше місто й не зайшли. Потім стало трохи легше — підійшов підрозділ бригади імені гетьмана Івана Виговського (докладніше про це розповів Дмитро Кащенко). А ми продовжували свою роботу — сформували 4 групи, які виїжджали у тил до росіян, ставили міни, такі собі вузли загородження. І в керованому варіанті, і просто міни. Все це дало свій результат — рашисти підривалися. Фактично на кожному нашому такому вузлі щось горіло — техніка, особовий склад. А ми їм додавали жару з музейного міномета. В музеї взяли 82-міліметровий міномет, виточили бойок, лейтенант Олександр Єсипенко підготував розрахунок, і ці відчайдухи обстрілювали колони, прикривали відхід груп. На жаль, 30 березня Олександр Єсипенко загинув разом із розрахунком — їх накрили артилерією. Вижив лише водій — його просто вибухом викинуло з машини.
Загалом за перший місяць саперам під керівництвом Сергія Бурковського вдалося знищити шість БТРів та одну БМП, п’ять КамАЗів із боєприпасами, кілька вантажівок із продовольством та п’ять паливозаправників, 5 бронеавтомобілів «Тигр», три танки, два ЗРК «ТОР» та 2 гаубиці «Мста-С» — одна з них підірвалася на двох мінах, БК здетонував так, що залишився лише мотлох, іншу захопили — пошкоджену, але ремонтопридатну. Захопили танк Т-72, дві одиниці РСЗВ «Град» та дві гаубиці «Мста-Б» — тягачі згоріли, підірвавшись, а гаубиці дістались цілими, п’ять КамАЗів, один з яких перевозив 16 ПЗРК «Ігла», танковий мостоукладальник МТУ-90 та інженерну машину розгородження ІМР-2М; три паливозаправники, п’ять БТР, 3 БМП, а також машину управління артилерійським вогнем 1В110, важкий бронеавтомобіль «Тайфун» — він так загруз, що його три трактори фермерські витягували.
Як розповідає Сергій, 31 березня, коли рашисти відходили, то підривалися і на старих закладках, і на нових. У них буквально під ногами горіла земля. Рашисти кидали техніку в полях, на дорогах. В цілому сапери підірвали 47 одиниць ворожої техніки й захопили близько сотні одиниць.
На запитання, чи було страшно — виходити в тил рашистам, ставити міни буквально перед носом ворога, чи допоміг досвід боїв 2014-2015 років, Сергій відповідає, як про щось давно обмислене:
— У порівнянні з 2014 роком у нас було більше досвіду, більше практики — вже знали, як позиції обладнати, я вже знав, що робити, вже було легше. А страшно… Ні, страшно не було. Ну, мабуть, інколи. В нас більше злості було, ніж страху.
Підполковника однієї з військових частин командування Сил підтримки ЗСУ Сергія Бурковського удостоїли найвищого звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка». Відповідний Указ Президент України підписав 26 березня.
Фото автора та з архіву Сергія Бурковського
