Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Під час урочистої весільної церемонії у міському відділі РАЦСу Олег і Іванна стояли поруч, міцно тримаючись за руки: такі щасливі й неповторні. Навіть у досвідчених працівників реєстраційного центру ця пара викликала каскад теплих емоцій.
Замість традиційного костюма й сукні молодята надали перевагу військовим одностроям. На плечах нареченої білосніжної фати не було, їх прикрашав жовто-блакитний Прапор. А якщо до цих подробиць додати і дату весілля – 31 грудня 2016 року, то цілком зрозуміло, що цей день молодята й гості свята запам’ятають на все життя.
Він – водій санітарно-хірургічного відділення військового мобільного госпіталю старший солдат Олег Маркінтович. Вона – медсестра сортувального відділення цієї ж частини молодший сержант Іванна Мельник.
− Річ у тім, − пригадує з посмішкою Іванна, що це був вихідний, але виходячи з того, що Олег зробив офіційну пропозицію побратись до кінця поточного року 29 грудня, у нас до її втілення в життя лишалось обмаль часу. Але командування й місцеве керівництво, хоч і з деяким подивом, але з розумінням поставились до нашого прохання. І працівники РАЦСу на кілька годин відклали свої передноворічні клопоти.
Святкові рушники, квіти, незабутні хвилини врочистої сімейної клятви, побажання довгих літ добра й щастя, весільні фото… Кожну мить того дня молодята пригадують до подробиць. І, звісно ж – веселе святкове застілля на триста гостей з усіма його атрибутами: запальними танцями, жартами й українськими піснями. Усе, як має бути, адже сім’я народилась!
Історія їхнього кохання почалась з не дуже приязного першого погляду дівчини на «занадто самовпевненого» за її словами «воєнного». Олег того ранку прийшов отримати черговий пароль і жартома зауважив присутнім дівчатам, чому, мовляв, сидимо без діла. Але все змінилось за кілька днів по тому, коли країну сколихнули вибухи артилерійських боєприпасів у Сватовому. Тоді старший солдат Маркінтович отримав наказ доправити до місця проведення розмінування бригаду медиків, серед яких була й Іванна.
– Коли почались перші вибухи, трохи перелякалась й інстинктивно притиснулась до Олега, − ділиться спогадами Іванна. − Він, мабуть, рефлекторно, теж мене обійняв, заспокійливо промовляючи, мовляв, не переживай, мала, усе буде гаразд. За мить я повернулась до реальності, але чомусь захотілось, щоб Олег зі своїх обіймів не відпускав якнайдовше.
Потім − ротація на Луганщину. Бойові будні шпиталю в районі проведення ООС, виснажливі години праці з повернення у стрій поранених воїнів. Перші втрати і перші радощі від перемоги над смертю. Усе це не давало закоханим часу на тривалі побачення. В обмін на паролі Олег щоденно замість квітів дарував коханій вірші й ніжні погляди, а коли прийшов час закінчення терміну контракту, і він відбув додому, то саме на відстані від неї хлопець зрозумів: Іванка – його доля. На початку 2016-го Олег знову призвався до лав Збройних Сил і відтоді вони – нерозлучні.
Випробовування перших років спільного життя молодят видались непростими. Але вони жодним чином не впливають на оптимістичні плани подружжя на майбутнє. Крім того, що вони вирішили після перемоги, як кажуть, «пустити коріння» на Луганщині, яка за роки війни стала для закоханих близькою й рідною, Олег з Іванкою живуть в очікуванні продовження зимової казки. Вже ближчим часом у чисельному складі родини Маркінтовичей відбудеться таке бажане поповнення.
