Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
18 грудня 2014 року перестало битися серце командира розвідроти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Сергія Оврашка. Напередодні свята Миколая п’ять років тому розвідники добровольчого підрозділу — українець молодший сержант Оврашко та уродженець Грузії капітан запасу Олександр Гріголашвілі — потрапили в засідку росіян біля Щастя Луганської області та загинули під час швидкоплинного бою від вибуху гранати.
В один день підрозділ утратив двох досвідчених військових, інструкторів розвідувальної роти «Айдару», які від початку збройної агресії перебували на вістрі українських бойових підрозділів. Снайпер-інструктор, кутаїсець «Чужий» (Алеко Гріголашвілі) та розвідник із Хмельниччини «Динаміт» (Сергій Оврашко) виконували чергове небезпечне завдання поблизу села Старий Айдар. За плечами обох воїнів – десятки надскладних боїв та сотні пережитих артилерійських обстрілів. Але того разу ворог виявився надто підступним.
Без сина залишилися батьки «Динаміта», без чоловіка і тата — дружина й двоє дітей Сергія. Наш кореспондент поговорив із Лесею Олексіївною та її дочкою Діаною після церемонії вшанування полеглих воїнів, яка щоденно відбувається у Залі Пам’яті біля Міністерства оборони.
На війну – на «Лексусі»
38-річний Сергій Миколайович Оврашко успішно займався будівництвом у Борисполі на Київщини. Разом із дружиною Лесею виховували двох дітей, дочку Діану і маленького Даню. Мав авторитет, здобув вибухове прізвисько «Динаміт» — за заповзятість, непохитність та навіть жорсткість у відстоюванні справедливості. Родина купила квартиру, заснували кілька підприємств, складали плани на майбутнє… Аж тут на країну нахлинули події кінця 2013-го — початку 2014 років.
Коли розпочалася війна з окупантом на Сході — продав фірму, закупив військове спорядження для новоствореного батальйону «Золоті ворота» й на власному «Лексусі» рушив із бойовими друзями на захист України.
Сергій Оврашко з перших днів підтримав Майдан, не вагаючись допомагав побратимам-протестувальникам власними силами та заощадженими фінансами. Уже під час найзапекліших зіткнень у Києві зазнав кілька контузій та осколкових поранень. Але, коли розпочалася війна з окупантом на Сході — продав фірму, закупив військове спорядження для новоствореного батальйону «Золоті ворота» й на власному «Лексусі» рушив із бойовими друзями на захист України. Командирський, лідерський дух, також і розсудливість молодшого сержанта Оврашка кожен помічав одразу. Сергій і на війні швидко здобув авторитет та очолив розвідувальну роту іншого добробата — «Айдару».
Зрозуміло, що професія бойового розвідника має небезпечні «вади» — вже у серпні 2014 року «айдарівець» Оврашко зазнав важкої бойової травми-поранення.
Леся Олексіївна каже, що чоловік сам небагато говорив по телефону і забороняв ділитися будь-якими подробицями рідним — небезпідставно вважаючи, що ворог може підслухати переговори воїнів із району АТО. Проте, коли його доставили до київського шпиталю, дружина змогла нормально поговорити з Сергієм.
— Вони захопили БМП на ворожій стороні, обстріляли «колишніх власників» та поїхали до себе, — розповідає Леся Оврашко. — А потім трапилася прикра ситуація, коли наші відразу не зрозуміли, що то розвідники повертаються, і спочатку обстріляли, коли Сергій з іншими під’їхали на захопленій бронемашині. У саму БМП не потрапили, а влучили в бетонного стовпа, той підлетів у повітря та впав на машину й на Сергія. На додачу ногу прошив ще й осколок від снаряда.
Друзі швидко доставили Оврашка до розташування підрозділу і передали лікарям. У нього була важка травма тазових кісток, з якою «айдарівець» півтора місяця лікувався в Києві, а потім деякий час пересувався лише на милицях.
Така вже вдача розвідника
Проте «динамітна» вдача розвідника не дозволяла йому сидіти на місці.
— Поки не міг воювати, Сергій вирішив використати час реабілітації й захищати державу в інший спосіб, — говорить дружина героя. — Він вирішив балотуватися в депутати від рідного Шепетівського округу. Правда, не зумів пройти за набраною кількістю голосів.
Подейкують, що за голову командира «айдарівських» розвідників російські куратори обіцяли найманцям 250 тисяч доларів. Сам Сергій сміявся: «Мій дід воював в УПА. За його голову німці давали 20 тисяч рейхсмарок. А за мою сепаратисти обіцяють більше — це сімейний рекорд».
Але зумів набратися сил і одразу після відносного одужання поїхати на фронт. Колишній випускник факультету розвідки прикордонної академії воював професійно та зумів чимало насолити «ворожій стороні». Відбивали захоплені села, корегували вогонь артилерії, визволяли побратимів із начебто безнадійного оточення, знищували позиції «Градів», а багато про що з тих пекельних подій літа й осені 2014-го і розповідати до перемоги не можна… Подейкують, що за голову командира «айдарівських» розвідників російські куратори обіцяли найманцям 250 тисяч доларів. Сам Сергій сміявся: «Мій дід воював в УПА. За його голову німці давали 20 тисяч рейхсмарок. А за мою сепаратисти обіцяють більше — це сімейний рекорд».
Дружина не знає, як Сергію вдалося потрапити, не долікувавшись, у бойовий батальйон.
— Його постійно мучили болі в ногах, — розповідає Леся Олексіївна. — Усіх нюансів не знаю, але він заспокоював, казав: «Я буду інструктором, тільки хлопців навчатиму». А сам ходив у розвідку, в диверсійні рейди.
— Він був добровольцем, — твердо каже дочка Діана. І всім присутнім від цієї короткої фрази справді стає зрозумілим мотив героя.
Указом Президента України розвідник-«айдарівець» посмертно нагороджений орденом «За мужність» — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України
Такий тато не в кожного був
Нині на батьківщині Сергія Оврашка, у селі Коськів Шепетівського району Хмельниччини, його ім’ям названа вулиця, в райцентрі — також вулиця і провулок.
— Ще є вулиця Оврашка в Борисполі, — згадала Леся Олексіївна. — Його маму запрошували на церемонію присвоєння імені Сергія вулиці в Шепетівці…
— … Дуже зворушливо! — додає Діана Сергіївна.
Дівчата згадують, як десятирічний Даня гордився, коли на 14 жовтня у школі показували презентацію:
— Наприкінці відео показали фото, де він у тата на руках, — розповідає Діана. — Тато у військовій формі. Даня був неймовірно щасливий! Він дуже переживав, що в усіх є тато, а в нього немає.
— Коли показали фото на весь екран… — згадує Леся Олексіївна. — Наче й у нього є тато… Ми кажемо…
«Такий тато не в кожного був», — намагаємося заспокоїти матір із дочкою, які вчергове зі сльозами згадали загиблого чоловіка й батька.
— Так. Його портрет стоїть у коридорі, не ховаємо. Щоб дитина пам’ятала, знала. Розповідаємо йому про тата… — каже Леся Олексіївна.
Аби трохи розрядити обстановку, запитуємо про враження від церемонії в Залі Пам’яті.
— Ми живемо недалеко, — говорить дружина героя. — Але тут уперше. Зазвичай 18 грудня, в день смерті, їдемо на могилу до Хмельницької області. Цього року вирішили — треба побувати тут. Справді хвилююча церемонія. П’ять років пройшло, а стриматись неможливо…
— Дуже сподобалося, — говорить Діана. Але зауважує: — Потрібно зранку показувати на національному каналі. Щоби бачила кожна людина в країні!
Як повідомив інформагентству АрміяInform заступник директора Національного військово-історичного музею Олександр Филь, станом на 1 грудня 2019 року в Залі Пам’яті зазначені 2667 прізвищ загиблих Героїв.
Ще Олександр Максимович звернув нашу увагу на символічну квітку — на Стелі Пам’яті меморіального комплексу з’явився червоний мак, який передали на честь загиблих воїнів українські миротворці.
