Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
(Продовження. Читайте також: Їх боялись, поважали, у них вчились інші спецпризначенці. Скаути Селуса ( частина 1)
«Ми були посеред зоопарку, тільки нас від дикої природи не захищали клітки»
Кандидатам до спецпідрозділу інструктори з усмішкою розповідали, що тренувальний табір розташований на березі мальовничого озера поблизу курортного містечка, тому необхідно з собою брати цивільний одяг, щоб у вільний час побувати на курорті й пограти в казино чи попити пива в барі. Перед виїздом до навчального табору кожному видавали добовий пайок.
До команди прикріплювали групу інструкторів у складі одного офіцера і семи сержантів. На кожному етапі відбору інструкторів замінювали. Відбуття вантажівок точно розрахували: за кілька хвилин до настання темряви (в Африці це відбувається дуже швидко) за 23 кілометри від навчального табору колона зупинялася і надходив наказ вивантажуватись. Усі речі викидали в одну купу.
Офіцер повідомляв: табір підготовки – поруч, усього за кількадесят кілометрів, і цю відстань слід пробігти зі своїми речами: валізами, сумками. Якщо хтось вирішить, що з багажем важко бігти – може лишити його на дорозі, але ніхто за ними вже не повертатиметься. Після цього на місці зоставались курсанти й два інструктори щоб підганяти людей. Офіцер із інструкторами на вантажівках прямували в табір, де і очікували прибуття команди.
Кандидати починали марш-кидок, тягнучи з собою всі речі. Вони намагалися не відставати і показувати максимально найкращий результат. Коли команда прибувала в табір, частина кандидатів відсіювалась. У таборі не було казарм, наметів, тільки примітивні курені серед дикої природи. Неподалік блукали слони й інші звірі, все кишіло комахами, плазунами і павуками. Як сказав один із кандидатів: «ми були посеред зоопарку, тільки нас від природи не захищали клітки».
Неподалік куренів був невеличкий майданчик із купою каміння, вкритого кіптявою й вугіллям – тамтешня кухня. Але ні в цей, ні в наступні дні їжі курсантам не давали. Кандидатів навмисне вимотували дріб’язковими причіпками, морили голодом, провокували на нервовий зрив, доводячи психіку до крайньої межі. Той, хто не витримував і не бажав терпіти знущання, міг будь якої миті заявити про відмову продовжувати курси й припинити іспити.
Інструктори мали виявити, як поводиться кандидат у різних стресових ситуаціях. Коли людина смертельно зморилася й голодна, то з нього злітає все, лишається його сутність. Фактично розпорядок дня побудували так, що в курсанта не було і хвилини перевести дух та замислитись.
Чи можна натренувати «шосте» відчуття? Виявляється, що так
Перші 5 днів всіх будили вдосвіта і до 7-ї години ранку вони займалися бігом та фізичними вправами. Після чого розпочиналася вогнева підготовка. Стріляли з різної зброї – автоматичної, пістолетів, із двох рук, не прицільно. Куль не жаліли. Окремо заслуговує на увагу метод «безладної» стрілянини, який себе чудово зарекомендував в умовах засідок противника.
Метод побудований на тому, що кожен боєць у патрулі концентрує увагу на секторі стрільби перед ним, постійно аналізуючи й прораховуючи ситуацію. Солдат звертав увагу на зарослі гущавини, валуни, виступаючі коріння дерев і вів вогонь короткими чергами (по два набої) у ймовірні місця переховування противника. Інструктори щораз вибирали нові місця засідок, облаштовуючи їх мішенями. У результаті тренувань у бійця з’являлось «шосте» відчуття. Підсвідомо той розумів, де є противник, устигаючи надіслати туди кілька куль ще до того, як туди падав його погляд.
Кожен день закінчувався доланням природних і штучних перешкод, лазінням канатом, висота якого щоразу збільшувалася. З настанням сутінок тренінг не спинявся. Навчалися рухатись у темряві, працювати з компасом та мапою, вести вогонь у темряві базовими й тактичними прийомами.
Гниле м’ясо на обід
Перших п’ять днів курсанти харчувалися лише тим, що роздобували в буші – ягодами, корінням, дрібними птахами й гризунами. Але на це потрібен час, а його катастрофічно бракувало.
На третій день один із інструкторів убивав бабуїна, якого чіпляли на дерево. У жаркому й вологому кліматі туша мавпи починала гнити, а незабаром тварину знімали, викидали нутрощі, розрізали на шматки й кидали у казан варитися. Туди ж докидали м’ясо інших тварин, але доведеного до такого стану, що воно з червоного перетворювалося на зелене й було всіяне личинками комах. Звісно, і над казаном роїлася хмара мух…
Це перша їжа, яку готували для курсантів з часу їхнього прибуття в табір. І хоча запах та смак їжі був таким, що від нього знудило б і гієну, жоден не відмовився від варива. До такої їжі майбутніх скаутів привчали, як не дивно, заради їхнього ж добра. Перебуваючи тижнями на завданні, в глибокому тилу ворога, без змоги отримати припаси, вижити могли тільки завдяки тому, що є під рукою. Інколи скаути в ході операції знаходили туши антилоп, які не доїв лев і не встигли з’їсти гієни. І їх споживали.
Якщо Скаути лише в теорії знатимуть, що таке м’ясо їсти можна, то ніколи його не з’їдять. Скаути-медики пояснювали: гниле м’ясо їстівне, якщо добре проварити. Хоча, якщо дати йому схолонути і знову підігріти, воно може вбити! На початках у ньому зберігається протеїн і м’ясо цілком поживне – в екстремальних ситуаціях це рятує життя. Зголоднілі курсанти не помічали якість м’яса й деякі навіть просили додаткової порції. За ці п’ять днів відбувався найбільший відсів кандидатів. Із команди, яка налічувала 60 осіб, вибувало до сорока чоловік.
100 кілометрів виживання
На 15-й день перебування в умовах сильного стресу і постійного голоду курсанти здійснювали тридобовий марш «на виживання» – маршрут у 100 кілометрів густими хащами, пагорбами, ярами, руслами річок і в спеку. Курсантів розбивали на невеличкі групи, які супроводжував інструктор, що уважно слідкував за поведінкою кожного.
Перед маршем кожному видавали рюкзак, заповнений пофарбованим у червоний колір камінням загальною вагою 30 кілограмів. Каміння фарбували для запобігання підміни на легше. Рюкзаки зважували до маршу і після. Розрахунок такий – кандидати розуміли, що тягнуть непотрібний вантаж, а це знижувало його бойовий настрій. Крім рюкзака з камінням, вони несли і спорядження та зброю. На три дні люди отримували обмежену кількість води, 125-грамову м’ясну консерву та 250 грамів кукурудзяної крупи.
Останні 20 кілометрів марш переходив у марш-кидок з бігом і швидкою ходьбою. Спочатку рюкзак із камінням замінювали на наповнений піском, який важив менше. Цей відрізок слід було здолати за 2,5 години. Що можливо було практично тільки бігом. На заключний етап, як правило, завжди приходив командир частини Рон Рейд-Дейлі.
На фінішу, перед курсантами з кущів зненацька з’являлися інструктори й вітали з успішним завершенням відбіркового етапу. Мало хто в це вірив, бо вважали це за черговий трюк із наміром зламати їхній дух і змусити здатись. Але коли все-таки приходило розуміння, що відбір позаду, дехто починав лити сльози. Командир Скаутів, який неодноразово спостерігав таку картину, казав: «У такі хвилини стискається серце від гордості за тих, хто не зламався, і склав неймовірно важкий іспит».
Курсанти три доби відпочивали, а потім переходили до шестимісячних курсів. Навчання перемішувались з участю в бойових операціях. Хлопці перетворювались на Скаутів Селуса – грізну бойову силу, людей, здатних вижити завжди і всюди.
