Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Про це повідомив Президент України Володимир Зеленський під час звернення до студентської спільноти провідних університетів Великої Британії.
Пані та панове!
Шановне студентство, викладачі, професори, науковці!
16 хвилин 19 секунд. Це — рекорд The Boat Race, легендарних змагань з академічного веслування на Темзі між Оксфордом і Кембриджом. І перша в історії регата відбулася саме в цей день, 10 червня, майже 200 років тому.
Так, це лише красивий символічний факт, і я буду відвертим: для цієї промови він не робить великої погоди. Я міг би порівняти сьогодення в Україні з важким запливом: проти течії, хвилі й шторм, де наша держава — «стернова», пливе до свободи, протидіє «русскому воєнному кораблю», і нам важливо відчувати, що ми не самі. Що всі країни вільного світу — в одному човні. І Україна не повинна на 107-й день війни подавати всім сигнал SOS! Я міг би сказати більше, але буду відвертим: я не хочу, щоб ця промова тривала 16 хвилин 19 секунд.
Хоча знову ж таки буду відвертим: вона мала всі шанси бути такою. Готуючись до зустрічі, я чимало прочитав про історію й традиції ваших навчальних закладів. Щоб ми говорили однією мовою. Щоб розповісти про сьогодення України вкрай чітко, ясно й зрозуміло для кожного й кожної з вас.
107 днів поспіль Україна та наш народ героїчно протидіють агресії РФ. Наша незламність для багатьох стала загадкою і майже дивом. Як Оксфордський електричний дзвінок і його конструкція: досі точно невідомо, як це влаштовано і як саме це працює. Так і Україна, що 107 днів поспіль безперервно генерує енергію, яка чинить опір другій армії світу, і захищає себе та Європу, і якщо в України сядуть батарейки — ось це буде справжня енергетична криза на планеті.
107 днів поспіль ми проходимо іспит на виживання. Щодня ми немов складаємо кембриджський трайпос. На стільці з трьома ніжками, під ревіння сирени повітряної тривоги.
107 днів поспіль Україна протистоїть варварам, нелюдам, дементорам. Армії того, чиє ім’я, на думку деяких політиків, не можна називати. Тим паче відмовлятися купувати в нього нафту, газ тощо.
107 днів ми протистоїмо ворогу, що не читав одного із засновників Лондонської школи економіки Бернарда Шоу. Не визнає світогляду, що тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі як люди!
Ворога, що не визнає істини, за яку боровся ректор Бірмінгемського університету, лауреат Нобелівської премії миру й архітектор Ліги Націй Роберт Сесіл. Про життєво необхідну для людства потребу вирішувати конфлікти не в окопах, а за столом. Перевагою аргументів, а не ракет.
107 днів поспіль ми протидіємо державі, яка страждає на нову форму колірної хвороби. Каже на біле чорне, на чорне — біле. Заявляє, про мирні цілі, але робить своїми цілями мирні міста й села, вбиває жінок і дітей, називаючи це самозахистом.
80 років тому Манчестер пережив різдвяні бомбардування. Цьогоріч навесні вся Україна пережила пасхальні бомбардування. 80 років тому нацисти рівняли з землею Ковентрі. Цьогоріч рашисти створили на території України десятки нових Ковентрі. Це — Буча, Ірпінь, Бородянка, Харків, Маріуполь.
107 днів поспіль ми протидіємо ядерній державі, яка за незнання міжнародного права заслуговує wooden spoon, а за його порушення — Премію Дарвіна.
Як бачите, я був абсолютно відвертим, коли казав, що готувався до нашої розмови серйозно. Чи доречні в такі часи іронія та гумор з мого боку? Інакше просто ніяк. Неможливо.
Я міг би наводити ще багато аналогій, цитувати сотні достойних випускників ваших вишів, але буду відвертим: я більше хочу запитати, а що ви знаєте про нас?
Нещодавно, студенти Единбурзького університету викрили свого професора в тому, що на лекціях, розповідаючи про війну в Україні, він поширює російську пропаганду і брехню. Я перепрошую за тавтологію. Ця новина, як і сотні інших сигналів, які ми бачимо й чуємо від вас, свідчить щонайменше про три речі. Війна в Україні вам небайдужа, брехня про цю війну — помітна й огидна, а правда — відома, потрібна й важлива.
Водночас ви знаєте правду про Україну та війну. Знаєте про Україну через війну. Ви читаєте про обстріли Харкова, Запоріжжя, Одеси, Маріуполя. Та чи знаєте ви, що ці міста — побратими Лідса, Бірмінгема, Ліверпуля? Чи чули ви про «Київський лист»? Документ часів України-Русі, якому понад 1000 років, який зберігається в бібліотеці Кембриджу? Про королеву Маргариту, першу святу Шотландії, онучку Великого Князя Київського Ярослава Мудрого? Чи чули ви про засновника Донецька — валійського інженера Джона Гюза? Або про засновника Луганська — шотландця Чарльза Гаскойна, який побудував в Україні першу вугільну шахту?
Питання не в тому, що у нас із вами є спільні сторінки історії. Я не прагну когось здивувати зараз цим. Суть у тому, що це чи не найкраще описує сутність війни, яку веде Росія проти нас. Її мету — стерти нашу історію, стерти нашу державність, нашу ідентичність, заперечити наше існування як таке. Сказати, що нас не було ніколи. Що ми — штучно створений народ, немов ми не люди, а сорт рослин чи вид тварин. Знецінити нашу культуру, принизити нашу мову, закреслити наше мистецтво. Наших музикантів, письменників, філософів, науковців, конструкторів, винахідників, усіх великих правителів і всіх великих воїнів Київської Русі, Запорізької Січі, які були, які є і які будуть.
Мета Росії — стерти всі асоціації про Україну, крім війни. Україна без минулого, без світлих моментів сьогодення, а отже, без права на майбутнє.
Чому, запитаєте ви, Росія робить це? Бо має глобальну фобію на державному рівні. Це фобія свободи. Для них це незнайома, невідома, а тому сила, що дуже лякає. Навіть якщо свобода не в їхній, а в сусідній країні. Свобода поруч. Для РФ це небезпечно близько. Вона хоче це знищити. Але вона програє. Ми воюємо за своє майбутнє, вони — за чуже минуле.
Але час таких країн і правителів минув. А наш час — це наш час, це майбутнє. І це — активний голос. Аctive voice. Real voice. Voice of truth, honour, wisdom and freedom.
І давайте цим голосом поговоримо з вами сьогодні! Не хочеться, щоб ця промова тривала 16 хвилин 19 секунд. Тож давайте вже нарешті почнемо! І буду відвертим, я буду дуже відвертим.
Слава Україні!
