Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Днями кореспонденти АрміяInform стали гостями «Музею Звитяги та Трагедії України», у складі якого працює кімната-музей «Українсько-Російської війни». Заклад розташований у Володарці на Київщині. Відкрито його на свято Покрови 14 жовтня 2017-го. Ініціатором створення та керівником є Олександр Ушинський – колишній боєць Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор», згодом офіцер 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ, голова Громадської спілки «Спілка ветеранів».
У невеличкій музейній залі – кулемет «Максим», про який розповімо нижче, речові докази російської агресії в Україні та справжній бліндаж, у якому воювали наші бійці з 2014-го: з працюючою буржуйкою, стінами із колод, солдатським посудом.
Але головним «експонатом» музею все ж таки є сам Олександр Ушинський – людина, якій є що розповісти про три роки участі у бойових діях на Сході. Людина − енергії якої вистачає на громадську діяльність і роботу в ще двох музеях – «Голоду-геноциду 1932−1933 років в Україні» та «Героїв «Небесної сотні».
Гармата − у подарунок
— У 2014-му постійно слідкував за подіями, що відбувались на Сході України. Шукав можливість, щоб потрапити на війну… Тоді на Майдані УНА-УНСО об`єдналися із «Правим сектором», і мій друг Ігор Мазур (один з очільників УНА-УНСО. – Ред.) запропонував, щоб я їхав до їхніх побратимів у Велику Михайлівку Дніпровської області. Він сказав: там наш штаб, зможеш долучитися до нас. Бо я звернувся до Деснянського райвійськкомату, де був приписаний, але там сказали: ти застарий, сиди вдома, − розповідає Олександр Ушинський.
Йому було тоді 58 років.
— Прибув до «Правого сектору». Але вже мав завдання від нашої розвідки – розвідати Донецьк у районі вулиць, які вели до аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. З 26 на 27 травня потрапив до міста. Там відбувся мій перший бій – на вулиці Злітній. Після важкої контузії потрапив у полон… Повернувшись з полону, до середини квітня 2015 року був кулеметником 2-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК «Правий сектор»… Пізніше вийшов Указ Президента про продовження терміну служби офіцерам. Я знов пішов до Деснянського військкомату, і там подали на мене документи. Пройшов медкомісію й був визнаний придатним до служби у ЗСУ. І рівно через 40 років – бо до радянської армії я пішов 14 травня 1975 року – 14 травня 2015-го я став офіцером Збройних Сил України. День у день!
За словами Ушинського, на початку служби у «Правому секторі» він не говорив, що є військовим офіцером. Але сказав, що знає зброю і служив у армії.
— Був кулеметником у межах позицій «Старичок», «Сауна», «Пушка». Хлопці з 93-ї бригади «подарували» нам протитанкову гармату «Рапіра» і привезли два КамАЗи боєприпасів. І ще за певний «розрахунок» (сміється) навчили нас, як управлятися з гарматою. Ми тримали оборону на злітно-посадковій смузі Донецького аеропорту, з боку села Піски. Я був представлений до Ордена «Золота Зірка» та звання Героя України, але досі нагороди не отримав… − згадує Олександр.
Пригода з «ефкою»
Ми підходимо до музейного стенду, де на полиці − граната Ф-1. Під нею нагородний лист «…За особливу мужність та героїзм, що проявив при знешкодженні злочинця з приведеною до бою гранатою Ф-1, врятувавши при цьому двох офіцерів та чотирьох бійців батальйону…»
Просимо розповісти про цей випадок на передовій.
— Я почув гучні вигуки… Бачу, кілька бійців стоять за стінами і колонами приміщення. Тримають на прицілі людину, яка стоїть у дверях із піднятою вверх рукою. Запитую: що таке? Кажуть, там людина з гранатою. Спитав, як її звати. Я зброю залишив, підняв руки та пішов до неї. Навіть не знав, що це Ф-1. Думав, РГД-5 – у якої на 25-30 метрів розлітаються осколки. Я б побачив, що він кидає, було б дві з половиною секунди, щоб лягти десь. Але коли побачив, що це Ф-1, діватись не було куди. Підійшов до цього чоловіка, кажу: Сергію, ти що робиш? Він матом: зараз всім… !(смерть. – Ред.). У таких випадках потрібно дивитись у вічі. Я поклав свою долоню на його кулак. Побачив запал і ребра гранати без запобіжної чеки. Кажу: Сергію, ти молодий, у тебе є сім`я, а якщо немає, то буде, в тебе є мати, друзі, тобі нічого не буде… Він: мене розстріляють! Я йому: даю чесне слово, що ти лишишся живий… Довгенько з ним говорив…У мене руки трусяться… Розумію: це можуть бути й мої останні секунди життя і хлопців, які поряд стоять. Кажу йому: Сергію, віддай…Кладу на його кулак свою другу руку і перехоплюю гранату, шукаю скобу в його долоні… Більше хвилювався за побратимів, бо я життя прожив. Він віддає гранату, і я затискаю скобу… Це виявився наш воїн, у якого був конфлікт із командиром відділення. Ну й, людина зірвалася. Такі випадки трапляються…
«Неідеальний» володарчанин
Підходимо до наступного експонату.
— А це перша моя зброя у «Правому секторі» – кулемет «Максим» 1943 року. Він був на позиції біля злітно-посадкової смуги Донецького аеропорту. Таким експонатом показуємо, що будь-яка зброя, яка була у нас у руках, ефективна у бою із ворогом.
Окремо в музеї виділено місце для вшанування пам`яті мешканців Володарки, які загинули на Сході України.
— Хочу розповісти про Романа Бублієнка. Хлопець народився у Володарці, ходив до нашої 2-ї школи. Коли постало питання після його загибелі назвати школу іменем Романа, то директор школи сказала, що цей хлопець прогулював уроки… Але він не міг бути ідеальним. Ідеальні не потрапляли на передню лінію. Ідеальні ховалися, їхали за кордон, шукали різні способи, щоб ухилитися від служби в ЗСУ. Вважаю, що Бублієнко – Герой. А школу назвали іменем радянського генерала Василя Мельника…
Ушинський жартує, що був близько до місця, де роздавали нагороди, – у ДАПі:
— Усі свої нагороди поклав тут– у музей. Найзначніша для мене – відзнака начальника розвідки оперативного командування «Південь».
Це єдина відзнака, яку носить Олександр на формі.
Здавалось б, куди більше: у 1988 році збудувати перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору, в наш час − обеліск загиблим у нинішній війні воїнам-розвідникам, відкрити три музеї − на сьомому десятку життя. Але Ушинського не спинити.
− Усіх воїнів на передовій чіпає за серце найсвятіше − малюнки і листи дітей. У мене їх сотні. Бо завдяки їм ми щодень згадували, хто нас чекає вдома. Листи від дітей мотивували до бою, і до життя. І я хочу зробити окрему виставку дитячих малюнків та послань.
Фото – Дмитро Юрченко
