Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Із початком війни уманчанка Олена наївно прибігла до військкомату і впевнено заявила: «Хочу служити!» Одразу виклала всі аргументи «за» — згодна на бойові підрозділи, постійні ротації, «учебку», готова до армійського побуту…
— Ну армія ж не резинова… Хоча… Кухарем підеш? — запропонували дівчині.
— Тільки не це… Ненавиджу кухню…
Того ж дня батько Олени радісно втирав сльози від гордості. Донька ж пішла по його стопах! Зв’язківцем буде!
Відтоді змінилось багато. Олена стала досвідченим воїном. За плечима — 5 ротацій, служить у мінометній батареї батальйону «Сармат». Опанувала управління БПЛА, брала участь у навчаннях із британцями. Позивний «Муся», який дівчина отримала спочатку служби, трансформувався в солідний «Муссоліні», та й робота під прицільним ворожим вогнем вже не так лякає.
— Ніби все життя воювала, — жартома розповідає Олена. — Та насправді відсутність страху швидше пов’язана із довірою до командування. Вони добре знають наші можливості та бережуть нас!
Польові «виходи» для налагоджування безперебійного зв’язку доводиться здійснювати щоденно. То снарядом проводи переб’є, то якийсь розрив станеться, то підрозділ місце дислокації змінює. Відповідно, зв’язківці часто працюють під прицільним ворожим вогнем.
— Ідеш із напарником мовчки, аби чути виходи, й забігаєш в укриття, коли є можливість. Немає — лягаєш у найближчу канаву. Іноді прилітає поряд без попереджувального звуку, що й присісти не встигаємо. Хоча й укриття — це не гарантія безпеки. Пам’ятаю, як днями забігли під час обстрілу в якийсь сарай, я піднімаю голову, а там навіть небо видно, настільки хитка будівля. В цей момент почався танковий обстріл. Танк під’їжджав все ближче і ближче. Я й кажу напарнику: «Ну їх, ті дроти! Побігли до будинку, який за сотню метрів» Набрала швидкості й побігла. Впала на землю, коли панцерник запрацював, у голові крутилось : «Тільки не сьогодні…» Потім побачила, що напарник біжить за мною з усіма змотаними дротами. Так соромно стало, що я хотіла все покинути…
Тим часом вдома на Олену чекає 19-річний син. Не просто чекає, а служить у місцевій територіальній обороні. Син твердо вирішив для себе стати військовим.
— Поки що він ідеалізує службу, мріє стати крутим спецпризначенцем чи десантником. Я не надто в захваті від такої ідеї. Але хто ж мене із моїми материнськими інстинктами слухатиме? Він — дорослий та самостійний.
Олена каже, що, як і кожен житель України, нині мріє про одне — перемогу! Їй хочеться поїздити по красивих українських містах просто так, як турист, а не зі службовою метою…
