Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Військовослужбовець ЗСУ Олексій з незвичайним псевдо «Домінік» проходить службу в одному з батальйонів морської піхоти. Розповідає, що обрав позивний на честь улюбленого письменника Домініка Венера, що написав книгу «Самурай заходу. Настільна книга нескорених», філософією якої Олексій користується у житті. За плечима військовослужбовця дві вищі освіти. Закінчивши факультет фізичного виховання, спорту та здоров’я людини, Олексій звик тримати себе у відмінній фізичній формі. Юридична освіта навчила його абстрактного мислення, аналізу та синтезу й дала змогу реалізувати кар’єрні очікування у лавах Патрульної поліції. За три роки служби в органах МВС чоловік пройшов всі щаблі кар’єрних сходів — від рядового патрульного до командира батальйону. Але одне «але» зіграло велику роль в подальшій долі «Домініка»…
— Я мав за честь служити під керівництвом начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції МВС України полковника Євгена Жукова з позивним «Маршал», який є учасником бойових дій на Донбасі, зокрема боїв за ДАП та Савур-Могилу. Він став для мене прикладом того, який життєвий шлях повинен мати український воїн, незалежно від того, однострій якого органу чи виду військ він носить. Я вирішив, що допоки війна триває, моє місце тут — на передовій. Є такий французький фразеологізм «Noblesse oblige» — «Честь зобов’язує». Саме ним я керуюся як життєвим принципом, — ділиться думками військовослужбовець.
Для подальшого проходження служби Олексій обрав морську піхоту. Відмінно підготовлений фізично, з досвідом роботи в правоохоронній структурі, а також той, хто має долю безстрашності, він був ідеальним кандидатом. Романтик за складом характеру, себе та побратимів чоловік називає Воїнами трьох стихій:
— Ми — єдиний вид військ, що може десантуватися з кораблів, наступати з повітря та відмінно воювати на суші.
Нещодавно Олексій виборов право носити штормовий берет — символ належності до братерства морпіхів.
— Фотографії з випробування колись посядуть почесне місце на стіні в робочому кабінеті. Ти «вигризаєш» право носити цей головний убір — робиш усе можливе, ламаєш себе, загартовуєш силу волі. А потім, вже на врученні, відчуваєш гордість за те, що заслужив носити берет кольору морської хвилі, що ти увійшов у лави братерства — таких же сильних і незламних, як ти!
Олексій не будує плани на майбутнє. Каже, на війні цього краще не робити, адже ніхто не знає, чи доживеш до завтра…
— Та і, чесно, немає коли мріяти, — зізнається морпіх, — Тут, на фронті, ти потрапляєш в умови позаминулого століття, які зобов’язують тебе багато працювати фізично. Якщо ти хочеш залишатися в теплі, потрібно наколоти дров, принести їх у бліндаж, протопити піч. Щоб помитися або попрати одяг, треба наносити води. А ще є щоденна варта на спостережному посту. Ніхто не скасовував і фізичних тренувань, аби відповідати почесному званню морського піхотинця… Тут, на війні, ми всі трохи самураї, у яких немає мети, є тільки шлях…
