Для тих, хто не сидів тижнями під шквальними обстрілами, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, такі суми разом із бойовими 100 тис. можуть здатися захмарними….
За рік боїв 65-річний командир артилерійського дивізіону 17-ї танкової бригади обернув підрозділ на справжній жах для окупантів. Через дошкульну роботу його «стволів», ворожа ствольна та реактивна артилерія не раз відкривала на цей підрозділ, інакше не скажеш, просто навіжену ловитву. Утім, завдяки «Татусю» вони завжди та без втрат вислизали з вогневих пасток, завдаючи противнику меткі ураження у відповідь. Хоча на горіхи їм іноді усе ж діставалося…
Біографічна довідка. Підполковник Олександр Сергійович Вакуленко закінчив Сумське вище артилерійське училище ще у далекому 1973 році. А у званні всього-на-всього старшого лейтенанта вже був призначений командиром артдивізіону – що за радянських часів було подією винятковою. Відслужив він в артилерії до звільнення в запас на пенсію, заставши часи незалежності. Війна ж із росіянами повернула його у стрій в першу хвилю мобілізації попри вочевидь непризовний вік.
2015 рік, розташування штабу дивізіону. Для когось він тут – «Татусь», для когось – «Батя». Йому байдуже, українською чи російською до нього звертаються, бо людей він до себе набирав не за мовними ознаками. Тому «Батя» не приховує своєї гордості за дивізіон, у який він вклав усю душу, глибокі знання, досвід та сили:
– Наймолодшому з моїх офіцерів, «афганцю» капітану Сафронову, 50 років. Він також закінчив Сумське артучилище, його випуск був останнім для цього «вишу». Іншим офіцерам за 50 з гаком, більшості солдатів – далеко за 40. Вік не має значення, я підбирав командний і рядовий склад виключно за фаховістю та проукраїнською налаштованістю. Єдине, що раніше хлопцям, як і мені, зважаючи на вік, було важко орудувати лопатою або тягати колоди. Тепер ми втягнулися. На момент формування дивізіону я сам знаходив і мобілізовував досвідчених командирів. Результат позначився одразу. Наприклад, із зрозумілих причин, нам довелося призначити на десять відсотків солдатських посад мобілізованих чоловіків, які навіть строкову не служили. Одначе ми їх навчили основам стрільби й тактики дій артилерії у неймовірний для мирного часу термін. Довершив підготовку бойовий досвід.
– Наскільки ефективно усе вами сказане спрацювало на ділі?
– На сто відсотків. Як фаховий військовий я просто зобов’язаний виконати будь-який бойовий наказ із мінімальними втратами людей і техніки. Тому моя орієнтація на підбір професійних та вмотивованих людей почала приносити плоди чи не в перші ж дні боїв. У нас немає, підкреслю, ані жодного невиконаного бойового завдання! Нема і жодних втрат людей! Хоча, при тій шаленій інтенсивності артилерійських дуелей та прямих боєзіткнень, які випали на долю дивізіону, деяка частина техніки була пошкоджена. Але вся вона нині на ходу і боєздатна…
«Татусь» проводить швидку екскурсію по розташуванню однієї з батарей. Самохідні установки, інша броньована та колісна техніка густо рясніє слідами від вибухів, влучань артилерійських осколків та навіть куль:
− Ось мій «Урал». Бачите, дах і дверцята, як сито. Але мене Бог зберіг, після влучань куль та осколків не дістав жодної подряпини. Мабуть, у житті я зробив щось добре.
– У бригаді ваш дивізіон називають жахом так званої ДНР…
– Бо ж воювати вміємо! Якість артилерійської розвідки та стрільби в нас відмінна. І тактику застосування підрозділів постійно вдосконалюємо. На жодних позиціях ми довго не затримуємося. Постійно, залежно від завдань, кочуємо уздовж лінії фронту. Випадку не було такого, щоб ми не обладнали поряд із основними позиціями запасні або позиції-обманки. Бувало, що бойовики гатили по місцях розташування мого дивізіону ще пару днів уже після того, як ми їх покидали. Є така річ – бойовою інтуїцією зветься. Тільки відчуєш, що ворог тебе починає «намацувати», – маневруй, дури його, й бий з нових позицій, мов шкідливого цуцика.
– Олександре Сергійовичу, а є бої та дуелі з ворогом, якими ви особливо пишаєтеся?
– Кажу ж, нема в нас жодного невиконаного бойового завдання! Недарма ж за нами спеціально полюють. А пишаюсь я не боями, а своїми людьми. Тим, що мене вони поважають і в мене вірять. Тому, який би наказ я не віддав, він буде виконаний беззаперечно. В армії так і повинно бути. Без віри в командира його підрозділ у бою гине за хвилини.
– А що для Вас у цій війні найстрашніше?
– Моєму старшому братові 85 років. Він живе в Мінську і не вірить, що в нас на Україні таке коїться. «Як ми після всього цього будемо один одному в очі дивитись», − запитує телефоном… Найстрашніше – це брехня. Але час правди для зневірених настане…
Фото Данила Іщенка
