Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
У неймовірно щирій та теплій атмосфері пройшла зустріч ветеранів з відомим українським кінорежисером, сценаристом і письменником Олегом Сенцовим. Розмовляли у форматі Veteran talk у вінницькому Veteran Hub, коли всі присутні на рівних могли висловити думки, поділитися досвідом, переживаннями та сумнівами.
Буквально за годину Олег Сенцов зумів розповісти про свій досвід в полоні та про те, що допомогло йому не зламатись, про Путіна й росіян, про творчі здобутки та плани, про Майдан та що нам робити після того, як Україна переможе Російську Федерацію.
Розпочинаючи бесіду, Олег Сенцов подякував ветеранам і волонтерам не тільки за те, що вони прийшли на зустріч, а насамперед за їхню працю:
— Дякую за те, що ви зробили для України на фронті. Хтось воював, хтось волонтерив, допомагав чим міг. Кожен з вас робив і робить для країни те, що в його силах, тому що Україна в нас одна і ми хочемо, щоб вона була незалежною. Щоб ми могли будувати таку країну, якої прагнемо, а не таку, як нам нав’язують так звані брати, які насправді виявилися ворогами й у 2014-му показали своє справжнє обличчя, — зазначив він.
Про виклики в полоні та те, що допомогло не втратити віру й не зламатись
Мене затримали, коли я вже мав квиток із Криму. Мав їхати через Київ на Донбас, хотів потрапити в добробат, де вже були мої друзі. Натомість до мене прийшло ФСБ. Перша доба — це допити, тортури, знущання. Потім інформація про моє затримання почала швидко розповсюджуватися. Ці підтримка й увага, які захищали: мене вже більше не били, не катували. Водночас психологічно тиснули постійно. Згодом з’явилась пропозиція погодитися з обвинуваченнями й назвати прізвище когось з керівництва Майдану в обмін на мінімальний термін ув’язнення в 7 років. У разі незгоди пообіцяли 20. Перебувати у в’язниці, постійно в облозі агресивно налаштованих до тебе людей, коли на тобі купа ярликів — ти терорист, націоналіст, «Правий сектор», дуже важко. Там дійсно всі накручені телебаченням, з кожної праски лунає про фашистів в Україні, всі налаштовані проти твоєї країни.
Перші два роки я сидів у слідчому ізоляторі «Лефортово» — це бетонний мішок, маленька камера, де ти не бачиш світла. Потім — етап і табори Якутії. Це північ, майже постійні зима, холод, ніч. Але не це найстрашніше. Найстрашніше — це система, що залишилась ще з ГУЛАГу. Головна її мета — зламати психологічно людину. Це максимальна ізоляція і навіювання, що про тебе всі забули і ти нікому не потрібен. Адвокат приїжджав раз у три місяці, багато листів не передавали, особливо якщо там була українська символіка, наприклад тризуб. Але попри поганий зв’язок я завжди відчував, що за мною — країна. І я не просто сидів, я намагався боротися доступними способами. То щось про Путіна казав погане, то про ФСБшників. Потім голодування. Я боровся як міг.
Яким було ставлення з боку ув’язнених і як сильно стаття за тероризм впливала на це ставлення
Про те, за що ти сидиш, зеківською традицією пояснювати доводилось постійно. Коли ти входиш у «хату», співкамерники вже знають, хто до них приїхав. Ти представляєшся: говориш ім’я, прізвище, статтю. І по кожній статті все одно треба пояснювати. Зрозуміло, що тероризм — не дуже хороша стаття. Терорист — це людина, яка підірвала автобус, захопила заручників тощо. Тому щоразу пояснював, що я нічого не зробив, жертв, пострілів, вибухів, вибухівки, зброї не було, а є лише свідчення, які вибили ФСБшники. Це все вони перевіряли. Після перевірки вже трохи було легше, а до того всі були готові розірвати, адже для них я був не лише терорист, а й «правосєк», фашист. Проте до фізичного конфлікту ніколи не доходило, усе залишалось більш-менш по-людськи. Але якби я був справжнім терористом, ставлення було б зовсім іншим.
У будь-якому разі російська пропаганда впливає на всіх. Ув’язнені ставляться до українців як до фашистів. Тут, в Україні, здається, що це повна маячня і так не може бути, не можна жити в настільки викривленому світі. Там я почувався ненормальним. Усі розказували, що ж насправді сталось у Криму, на Донбасі, і аргумент про те, що їх там не було, що вони вже у в’язниці сидять по 10 років, не діяв. «Ми це бачили по телевізору» — і крапка. Я був на Майдані, у Криму, знаю, як все відбувалось, але всі навколо впевнені в іншому й переконати їх у зворотному було нереально.
Що дав досвід перебування в полоні і коли з’явилось відчуття свободи
У мене було достатньо часу подумати про своє життя і зрозуміти, що в ньому було багато неважливого. Я згадував про три речі і думав, чому я не робив їх більше. Це моя робота, мої проєкти, те, що має залишитись після мене у цьому світі і має бути корисним не лише для мене, а й для людей. Друге — це подорожі. Думаєш, чого не поїхав туди, куди хотілось, і розумієш, що треба було таки підійнятись на цю гору, сплавитись тими порогами, поїхати в ту місцину. І третє — це час, який ти проводив з рідними та близькими людьми або який не проводив. Адже у в’язниці гостро відчуваєш, що рідні, близькі, друзі — це твій найважливіший світ, і шкодуєш, що не приділяв їм більше уваги.
Щодо відчуття волі. Певного моменту, коли я відчув себе вільним, у мене не було. Я знав, що був в одному місці, потім в іншому, вийшов з літака, кудись далі поїхав. У мене не було відчуття, що я звільнився, а було відчуття, що я взагалі вільний всередині себе всі роки. Як говорять, волю в’язницею не забереш. Свобода всередині була в мене завжди.
Про те, який відсоток росіян здогадується, що насправді відбувається в Україні
Росіяни взагалі дуже аполітичний народ. Українці набагато більш соціально активні та включені у справи держави. Ми більше читаємо, більше цікавимось тим, що відбувається навколо, і більше на це впливаємо. Росіяни здебільшого вважають, що ніяк не можуть вплинути на державну систему. На мою думку, 80 відсоткам росіян все по цимбалах. Є невеликий відсоток (десь 5–10) зашорених путіністів, які в усьому його підтримують. І приблизно стільки ж є адекватних, але їх не більше ніж 10 відсотків. Вони розуміють, що Крим незаконно віджали, на Донбасі — російські війська, що ніякі шахтарі не можуть воювати вже 7 років. Вони не полюбляють Путіна й підтримують українців. У мене були з ними нормальні стосунки. Так, таких людей було дуже мало, але вони є. Це багато людей з Кавказу, які хочуть бути політично незалежними від Росії. Є росіяни, які 100-відсотково адекватні, які вважають Путіна ворогом не лише для України, а й для самої Росії.
Я вважаю, що потрібно спілкуватись з такими людьми. Адже Росія нікуди не дінеться. Треба чітко усвідомлювати, що ця сусідня країна завжди буде нашою проблемою. І тому нам украй треба перемогти в цій війні і зламати імперії хребет. В іншому разі це буде постійна війна. А жити у війні століттями ніхто не хоче. Ми маємо перемогти їх і у військовому, і в політичному, і в ментальному планах. І тоді рано чи пізно вони не тільки звільнять нашу територію, заплатять нам гроші за збитки, а й будуть вибачатися щоразу, як чутимуть слово Україна. До цього треба прийти, і це єдиний шлях, тому програти в цій війні ми не можемо.
Про творчі здобутки та плани
У в’язниці та полоні я написав кілька оповідань та книжку «Хроніка одного голодування». В оповіданнях розповів про 12 людей, яких зустрів у в’язниці й через долю яких можна зрозуміти, як взагалі побудований і працює внутрішній світ тюрми. У двотомнику «Хроніка одного голодування» йдеться про 145 днів цього важкого марафону. І там я теж пишу про в’язницю. Це складний світ, він, як мурашник, який живе своїм життям і який ззовні важко зрозуміти.
Окрім того, написав 3 сценарії повного метра, 3 романи, 2 спільні оповідання, я привіз звідти велику пачку списаних за 5 років зошитів.
Цього року світ побачив художній фільм «Носоріг» за моїм старим сценарієм, зараз запускаємо ще 2 проєкти. Маю виданих уже 6 книжок, вони про різне: автобіографічні, про моє дитинство, студентські роки, є і художні.
Маю бажання писати великий роман, є задум, проте поки що не вистачає часу. За ці два роки після полону моє життя стрімко несеться, не зупиняючись. Залучений до багатьох громадських проєктів з розповсюдження інформації про російську агресію, про наших політв’язнів та до багатьох інших громадських ініціатив.
Чи є плани зняти фільм про сучасну Україну: Майдан, окупацію Криму та Донбасу, російсько-українську війну
Для мене теми Майдану, Криму, Донбасу дуже важливі. Майдан взагалі мене змінив, це головна подія в моєму житті і одна з найголовніших подій нашої країни за останню сотню років. І, можливо, я б хотів зняти про це кіно, але для мене зараз це психологічно важко, тому що війна триває, Крим та Донбас окуповані. І мені це дуже болить. Можливо, в майбутньому, коли війна закінчиться, Крим і Донбас буде звільнено, я зможу це зафільмувати. Треба відстань, щоб зняти все з холодною головою, адже на гарячу це вийде емоційно, але не дуже влучно з художньої точки зору. Я справді вдячний тим режисерам і письменникам, які багато пишуть про війну, знімають про неї стрічки. Вони потрібні українцям. Якщо з’явиться бажання й сили це зробити, я зроблю, адже боротьба за вільну Україну — це сенс мого життя.
Чого більше зараз у житті: кіно та книг чи громадської діяльності
Я із задоволенням займався б кіно, для мене це номер один у творчості, і час від часу писав би книги. Але війна триває, і я зараз не можу сказати, що за 5 років я вже достатньо боровся і мені треба відпочити й узятись за власні справи. Хлопці в полоні, війна триває. Я буду говорити про це, поки ситуація не зміниться. З Росією треба боротися. На жаль, за кордоном я часто бачу, що більшість європейців не завжди це розуміють. Вони сподіваються на те, що з Росією можна помиритися й домовитися. Поляки та прибалти нас гарно розуміють, у них гарна пам’ять про окупацію. А ось французи, німці, італійці тощо бажають, щоб ми нарешті вже помирились. Вони не розуміють глибоко нашої проблеми. Натомість ми, аби нас підтримували, маємо бути сильними.
У мене була зустріч із президентом Франції Емманюелем Макроном, він попросив розповісти, як мені було у в’язниці. Я відповів, що то вже в минулому, і запропонував розповісти, що відбувається зараз. Пів години розказував йому про Путіна, війну та полонених. Він, мабуть, думав, що дарма зі мною зустрівся. Але я вирішив використати свій історичний шанс. Розповів, як я бачив у 2012 році Путіна в Севастополі, який співав на сцені українських пісень і казав, що ми брати назавжди, а Крим — це Україна. Через два роки все змінилось. Тож не варто довіряти президентові Росії.
Коли я розказую свою історію, мені кажуть, що я молодець. У таких випадках я часто почуваюсь незручно через те, що до мене більше уваги, ніж до інших полонених. Ніби я один там сидів, але це не так, багато людей ще перебувають у полоні, прізвища багатьох з них невідомі. Цих людей катували й досі катують. Тому для мене важливо боротися за тих, хто зараз у полоні, тому хоч де б я був, завжди говорю про полонених і в Росії, і в Криму, і на Донбасі. На Донбасі взагалі страшна ситуація, там ув’язнені не мають жодного захисту. У полоні я знав, що хоч мене й важко витягнути звідти, але я перебував у відносній безпеці, адже росіянам було невигідно, щоб я загинув. Але на Донбасі, якщо ти невідомий, то тебе просто вб’ють, і ніхто про це не довідається навіть. Але як я не сумнівався, що я не буду сидіти 20 років, так зараз я не сумніваюсь, що ми переможемо.
Фото автора
