Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Саме такі слова вдячності від військовиків надихають Олену Верлан-Кульшенко, відому вінницьку волонтерку, допомагати нашому війську. Але не тільки бійці цінують майже цілодобову працю цієї невтомної жінки. Нещодавно вона отримала почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України «За заслуги перед Збройними Силами України».
Олена — голова Наглядово-координаційної ради громадських організацій і волонтерів при Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, викладачка медичного права Вінницького медуніверситету, входить до складу «Юридичної сотні». Вже п’ять років жінка надає юридичні консультації та допомогу бійцям, а також супроводжує родини загиблих воїнів. А ще вона матір чотирьох дітей, двоє з яких є учасниками бойових дій.
Про свою волонтерську діяльність, найскладніші її моменти та тривоги матері Олена Верлан-Кульшенко розповіла АрміїInform.
Вони всі мої діти
До війни мала грандіозні плани: зануритись у наукову діяльність. Була на стажуванні з медичного права в одному з університетів Нідерландів. Проте плани щодо науки були зруйновані 2014-го після побаченого у Вінницькому госпіталі. Він був переповнений пораненими, це були наче кадри з кінофільму про Другу світову. І тоді разом зі студентами-медиками почали збирати гроші на ліки, одяг, взуття. Купували бійцям квитки додому, винаймали житло для рідних, які приїжджали до поранених з інших міст, тощо.
Потім уже в січні 2015-го я поїхала до району проведення АТО. Об’їздила майже всю передову, відвідувала прифронтові лікарні та шпиталі. Разом із командою відправляли вантажі з продуктами та речами. Нині, звісно, потреба в цьому відпала. Але відчуття дому, яке ми привозимо, потрібне хлопцям завжди. Вони чекають на нас, на привітне слово та смаколики. А для мене особисто дуже важливо поговорити з тими, хто перебуває на передньому краї, дізнатися про їхні потреби та зрозуміти, чим можу допомогти.
Пам’ятаю, як важко було знайти потрібні слова для «кіборгів», коли вони, важкопоранені, рвалися прощатися із загиблими побратимами. Що їм могла сказати я, цивільна людина, коли, попри страшні поранення, у візках, вони на морозі проводжали в останню путь своїх друзів? Просто була поряд.
А мене натомість неймовірно надихають слова подяки від колишніх підопічних. Коли їхала в столицю на нагородження премією від Євромайдан SOS, один з колишніх пацієнтів вінницького госпіталю, киянин, зустрів мене на вокзалі лише задля того, щоб сказати спасибі. Це багатого вартує. Я і волонтером стала, бо сприймаю всіх бійців як своїх дітей. Адже вони всі діти чиєїсь мами.
«Санівно, мені болить»
Найголовнішим своїм завданням вважаю надання бійцям юридичної допомоги. Це і питання отримання групи інвалідності, і збір документів, і визначення дефекту надання медичної допомоги та його усунення. Часто користуюся своєю можливістю наблизити атовців до моїх колег-науковців. Наведу приклад. В інфекційному відділенні шпиталю лежав хлопець із хронічним бронхітом, який майже не говорив, він шипів. Запропонувала йому проконсультуватись у професора медуніверситету. Після цього в обласній лікарні була проведена унікальна операція. Через два тижні мені телефонує невідомий і дзвінким голосом пропонує зустрітися. Коли ж до мене підійшов із подякою від командування хлопець зі словами: «Я той Вадим, який без вас, напевне, вже ніколи не зміг би розмовляти», — я була і здивована, і щаслива одночасно.
Тож я є своєрідною ланкою між представниками військової і цивільної медицини. Справа в тім, що хлопці не завжди можуть правильно сформулювати, що і де їм болить. А до мене запросто: «Санівно, мені болить…» І я розумію, що маю більше шансів попросити колегу на щось звернути увагу.
«Хто погано поводитиметься, той на похорон не піде»
Найскладніше в моїй волонтерській діяльності — це момент повідомлення рідним про загибель їхньої дитини чи чоловіка. Супроводжую всіх загиблих із Вінниччини від дзвінка з передової до перевезення тіла додому. До тієї миті, коли потрібно зустріти воїна, налаштовуюся не тільки морально. Щоразу потрібно домовитися з Вінницьким обласним бюро судово-медичної експертизи, санітари якого працюють над зовнішнім виглядом померлого. А він буває різним, та в будь-якому разі матір повинна востаннє побачити власну дитину. Також потрібно зв’язатися з керівництвом району чи села і організувати зустріч громадою. Родина загиблого має бачити, що громада шанобливо ставиться до того, хто віддав за неї життя. Щоб не було такого прикрого випадку, який до сих пір мене мучить. Уявіть: комісар із волонтерами приїхав уночі в село, а з сільської громади немає нікого. Батько біжить попереду машини і махає, показуючи, куди їхати. Допомагає заносити додому труну власної дитини. Я вийшла, заклякла, а потім назад до хати. Бо ж там лише мама, батько і бабуся… та їхня загибла дитина. А хлопець був дуже важкий. І треба пояснити, що голови не торкаємося, за це не тримаємося. Та навіть просто надати медичну допомогу не було кому…
На жаль, подібні випадки показують, наскільки бракує єдиного алгоритму дій у таких ситуаціях. В ідеалі про загибель військовослужбовця повідомляють військовий комісар, лікар і психолог. На практиці виходить по-різному. Психолога по селах шукають будь-якого. Одного разу спостерігала, як молоденька вчителька-психолог ридала ридма навіть більше за матір, бо не могла знайти потрібних слів. Інша складність. Мамі повідомили, і всі поїхали. А вона залишається ще добу-дві наодинці зі своїм горем. Вважаю, що супровід такої родини потрібен до моменту, поки вони не побачать загиблого. І цей супровід має бути не стільки емоційним, скільки технічним.
Якось мені довелося просто «залякувати» матір загиблого добровольця, яка не припиняла кричати після отримання трагічної звістки. Я тоді зачинила двері, посадила її, взяла за плечі і кажу: «Хто погано поводитиметься, той на похорон не піде». І так їй врізалася ця фраза, що два дні, поки ми чекали на тіло, вона, забачивши мене, казала: «Я поводжуся гарно». Для таких моментів обов’язково треба створити патронажну службу, представники якої хоча б раз на день приїздили і дивилися, що відбувається.
Специфічна мама
Першим у район бойових дій навесні 2015-го вирушив середній син Віталик. Одного дня він, 20-річний студент-медик, прийшов додому і сказав, що полишає навчання та їде в Перший добровольчий мобільний шпиталь (ПДМШ) ім. Пирогова. На спроби відмовити відповів: «Ти ж їздиш, усе гаразд, і я поїду». Майже одразу після прибуття на Схід країни Віталик із товаришами потрапив під обстріл із саушок. Після цього він мені подзвонив, дуже заїкався, сказав, що вже не на позиції, а в Бахмуті. Але я специфічна мама… Моя позиція: якщо ти вибрав професію, ти повинен працювати, навіть попри небезпеку, на яку можеш наразитися. Тож одразу спитала: «А ти чому тут, ти ж медик, як ти міг залишити хлопців, вони без лікаря втрачають шанс на порятунок! Чому ти тут?» У цей момент з його рук телефон вихопила керівник ПДМШ і вже дорікнула мені: «Пишайтеся своєю дитиною, він виніс поранених, усе витримав. Не кричіть на нього. Він не збирався нікуди тікати». Віталик провів дві ротації в ПДМШ, потім був інструктором із тактичної медицини у Міжнародному центрі миротворчості і безпеки, має канадський та американський сертифікати з тактичної медицини. Нині він повернувся до навчання.
Потім на війну пішов старший син. Про його службу до сих пір нічого не знаю, адже був у підрозділі розвідки. Віджартовується, що тільки й робив, що ходив із собакою вздовж кордону.
Дуже хвилювалася за обох, більше всього боялася полону. Сьогодні, коли старші сини вже вдома, страшно усвідомлювати, що їм ще немає й тридцяти, а вони вже ветерани.
Єдина донечка Дана теж волонтер, ходить зі мною до шпиталю, постійно малює бійцям листівки. Приємно, що діти у всьому мене підтримують і всі важливі рішення ми обговорюємо в родинному колі.
