Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Про те, що батьки і діти разом воюють за Україну, журналісти АрміяІnform писали не раз. Наша розповідь – про ще одну таку сім’ю, де батько воював з літа 2014 року, і син теж обрав військову кар’єру. Вони просто не могли вчинити інакше. Сергій і Тимур Мандалина.
– Я прокинувся від шаленого гуркоту. В перші секунди подумав, що почали стріляти САУшки, які з вечора стояли поруч із нами, але це були не вони. Потім побачив, що величезний ЗІЛ просто висить у повітрі – це були якісь миті, але я їх запам’ятав на все життя. Бачу, як повз мене пролітає танкова башта. Це був ранок 11 липня 2014 року. Тоді росіяни вдарили ракетами по нашому табору – вони вперше застосували «Гради» або «Торнадо». На моїх очах вибухали і горіли машини, а в них – наші хлопці. У кузовах детонував боєкомплект, горіла сама земля. Добре, що я поставив техніку трохи осторонь основної стоянки і вона вціліла, тільки у моїй гаубиці було розбите колесо, ми її потім ледве вивезли. Коли обстріл закінчився, ми вивозили поранених і вбитих. Там, де догорали розбиті машини, ще вибухав боєкомплект. Потім ми вели бої за Савур-Могилу, проривалися з оточення… – старший сержант Сергій Мандалина хмуриться, ніби намагаючись відігнати жахливі спогади.
Познайомилися ми з Сергієм спочатку заочно, а потім зустрілися, коли він працював у волонтерському проєкті «Польова пошта». Тисячі й тисячі кілометрів намотав його джип, розвозячи посилки на самий «нуль», куди не доїжджала ані «Укрпошта», ані «Нова пошта». Треба було бачити, з якою радістю і вдячністю зустрічали його бійці. Коли проєкт закрився, Сергій, не роздумуючи, пішов на контракт.
Нині він у батальйоні морської піхоти, головний сержант батареї.
… На плацу Військового інституту танкових військ шеренги курсантів старанно відпрацьовували стройовий крок – йшла підготовка до параду.
Мірні удари барабана, різкі команди. Удар – крок. Удар – поворот голови. Удар – крок. Раз по раз, домагаючись максимальної злагодженості.
В одній із шеренг промайнуло знайоме обличчя – високий, статний курсант у чорному береті танкіста якраз повернув голову, відпрацьовуючи команду «Рівняйсь!» Щось здалося знайоме… Десь уже таке обличчя бачив. Так і є – це був солдат Тимур Мандалина, син Сергія, третьокурсник.
У перерві нам вдалося поговорити. Тимур був лаконічним:
– Я давно збирався вступати у військовий виш, але вирішив спочатку піти на контракт – дізнатися, що таке армія. Рік відслужив у танковій бригаді. З бригади поступив сюди.
Про те, чому вирішив стати військовим, говорить, не замислюючись ні секунди, як про щось само собою зрозуміле:
– Коли в країні війна – потрібно захищати Батьківщину. І, звісно, на мене дуже вплинув приклад батька. Те, що він воював, і зараз в армії. Так, в інституті було спочатку важко: інший розпорядок дня, вимоги вищі, ніж в бригаді. Зате тут познайомився з дружиною, вона теж учиться в Харкові, в медичному. Бачимося, правда, нечасто – у звільнення відпускають двічі на тиждень, але дружина звикла.
У цей момент прозвучала команда «До строю!» і Тимур зайняв місце в парадній коробці.
Сергій про вибір сина дізнався, як сам каже, «з подивом і розумінням – я на нього не впливав, це повністю його рішення».
