Все це через інформаційну небезпеку, яку становлять анонімні канали, а також потенційні можливості російських спецслужб відстежувати приватні повідомлення в цьому застосунку. Проблему загострило…
Про пам’ять нації і кількість жертв Голодомору кореспонденту АрміяInform розповіла очільниця Інституту дослідження Голодомору, докторка історичних наук та громадська діячка Світлана Маркова.
«Пишаюся ініціативою встановлення перших в області “каменів спотикання” у вінок світлої пам’яті жертв Голодомору»
— Ви докторка наук. Яким був науковий шлях до цього звання?
— У 1993 році я вперше оприлюднила результати своїх досліджень про Голодомор. Це був виступ на республіканській науково-практичній конференції. До цього і в наступні роки досліджувала архівні матеріали, виступала, привертаючи увагу громадськості до пролонгованих наслідків Голодомору-геноциду в Україні. Темою кандидатської дисертації 2002 року був Голодомор на Поділлі. Уже як доцентка я займалася новими історичними реконструкціями совєцького періоду в контексті загальноєвропейського досвіду осмислення «тоталітарного минулого». У 2016-му захистила докторську дисертацію, у якій обґрунтувала концепт українського парагромадянського селянського суспільства на основі сучасних загальнонаукових і спеціальних методів дослідження
Працювала з учителями, організовувала дискусії, займалася громадською роботою. Пишаюся ініціативою встановлення перших в області «каменів спотикання» у вінок світлої пам’яті жертв Голодомору, сталінських репресій, Голокосту.
«Камені спотикання» — це бруківка розміром 10×10 см, бетонний куб з латунним покриттям із вписаними іменами та роками життя жертв, знищених чи переслідуваних нацистами. Символічний проєкт Stolperstein був ініційований німецьким митцем Гюнтером Демнігом у 1996 році, триває і понині.
«Мені розповідали жахливі речі про голодні совєцькі часи»
— Пані Світлано, хочу навести Вашу недавню цитату: «Найважливішим видом соціальної пам’яті є пам’ять нації про своє минуле. Важливим кроком на цьому шляху є вивчення своєї історії…». Це частково пояснює Ваш вибір історичної науки для роботи…
— Мені здається, що це не я історію обрала, а історія мене. Цей предмет мене зацікавив ще в школі, тоді якраз почали вивчати не совєцький варіант історії, з’явилася змога читати самвидав. А навчання в прогресивному Чернівецькому державному університеті утвердили моє бажання вивчати українську історію.
У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший із них був у 1932–1933 роках.
— Як Ви прийшли до теми Голодомору?
— Ще в дитинстві я бачила, як дідусь і бабуся навіщось постійно сушать сухарі, зберігають запас солі й цукру. В СРСР дітям розповідали, як їм пощастило з країною, а мої дідусь і бабуся розповідали жахливі речі про голодні совєцькі часи, які назавжди залишили в їхній свідомості страх перед можливим повторенням голоду.
Я усвідомила, що не пропрацювавши наші індивідуальні й колективні психотравми, пов’язані з Голодомором-геноцидом, зокрема, з медичними психологами, психіатрами, психоаналітиками, ми — українці — не зможемо робити наступні впевнені кроки в розбудові держави, громадянського суспільства..
Серед провідних українських учених, які публікують статті про трансгенераційні наслідки Голодомору для українців, є й знаменитий психіатр Семен Глузман (він також є працівником Інституту дослідження Голодомору), психологиня Лариса Засєкіна та інші.
— Пані Світлано, а як давно Ви на посаді директора Інституту?
— На посаді директора філіалу «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду я працюю не так давно, у липні буде лише рік.
Національний музей Голодомору-геноциду (заснований 16 листопада 2018 року) зберігає пам’ять про жертв Голодомору та висвітлює історію геноциду української нації в 1932–1933 роках. Музей є центром вшанування пам’яті мільйонів українців, убитих під час Голодомору.
— Яка нині структура цього закладу, хто в ньому працює?
— Інститут створено наприкінці 2018 року і наразі він являє собою два підрозділи: відділ історичних досліджень Голодомору-геноциду і відділ дослідження соціо-демографічних та правових аспектів Голодомору-геноциду. Нині в нас працюють 23 провідні фахівці з цієї тематики. Колектив дуже потужний: 7 докторів та 11 кандидатів наук.
— Чи є серед співробітників Інституту люди, відомі широкому загалу?
— Так, звісно! Я вже згадувала, що провідним науковим співробітником Інституту є психіатр, колишній дисидент Семен Глузман. Або, наприклад, Володимир Василенко — відомий український правник-міжнародник, Надзвичайний і Повноважний Посол України, представник України в Раді ООН із прав людини. Відділ історичних досліджень представляють відомі в Україні та за її межами історики. Олеся Олександрівна намагалася зібрати зі всієї України людей, які системно займаються питаннями Голодомору не один-два, а десятки років. Наприклад, пані Наталя Романець із Дніпра, докторка історичних наук, професорка, вивчає тематику колективізації, розкуркулення. Знаний український історик, доктор історичних наук, професор, голова «Асоціації дослідників голодоморів» Василь Марочко. Доктор наук, професор Дмитро Білий, про якого Ви недавно писали в АрміяInform! Андрій Іванець, який змушений був виїхати з Криму на початку війни. Інна Шугальова із Запоріжжя, безпосередня тематика її досліджень — це діти, дитячі сиротинці в роки Голодомору тощо.
До речі, у нас із пані Інною якраз виходить монографія «Коли той світанок настане? Проєкти “світлого майбутнього” і “щасливого дитинства” від комуністичних творців Голодомору». У ній розкриваються долі дітей часів Голодомору, пролонговані наслідки, впливи, формування «нової людини» й наслідки цього формування. У книзі, зокрема, наводяться соціологічні дослідження, які я проводила серед учителів різних вікових категорій: про ідейні засади родини, ретрансляцію певних совєцьких моделей тощо. Загалом, думаю, буде цікаво ознайомитися.
Такого посібника з унікальними документами в Україні ще не було
— До вас приходять науковці, які вже займалися певним напрямом, чи вони починають роботу над якоюсь тематикою вже в Інституті?
— У нас фактично 99 відсотків працівників займалися тематикою Голодомору-геноциду раніше. Наприклад, Дмитро Білий довгий час працював над проблемами масового голоду серед українців Кубані. Ніна Лапчинська досліджувала та систематизувала інформацію про виконавців злочину. Або моя тематика — морально-психологічні наслідки Голодомору. Зазвичай науковці Інституту корелюють власні дослідницькі практики із сучасними науковими концепціями у вивченні різних ознак злочину геноциду українців та його наслідків.
Натепер ми для себе в Інституті визначаємо, кому яка тематика «близька», щоб люди могли розібратися в ній якомога глибше. Для написання будь-якої фахової статті ми йдемо в архіви, піднімаємо величезні пласти інформації, адже намагаємося вводити в науковий та інформаційний простір щось нове. Група наших співробітників, наприклад, працює над питанням експорту хліба, яке ще недостатньо досліджене. Ми активно вивчаємо вивезення хліба, підіймаємо документи митниць, портів: коли, куди, що вивозилося… Тобто триває невидима, але дуже кропітка праця.
— А як щодо «видимої роботи»? Які практичні наслідки вашої діяльності?
— Ми працюємо за різними напрямами: є наукова робота, є методична, також є громадсько-публічна. Якщо говорити про методичну роботу — ми підготували навчально-методичний посібник для учителів історії і громадянської освіти «Голодомор 1932–1933 рр. — геноцид української нації». Матеріал поданий у широкому контексті: ми почали від Української революції і закінчили масовим штучним голодом 1946–1947 років. Такого посібника — з додатками, унікальними документами — в Україні ще не було. Ми вивірили всі факти, події, що відбувалися, тобто посібник стане суттєвою допомогою для учителів під час вивчення історії України.
Для апробації цього посібника ми організували гуртки з вивчення Голодомору-геноциду у Хмельницькій гімназії № 1 імені Володимира Красицького та Хмельницькому торговельно-економічному коледжі КНТЕУ, я особисто протягом року їздила до них, на зустрічі з учителями, учнями, ми проводили лекції, обговорення… Тобто цей посібник не «спущений згори», а написаний у тісній співпраці вчителів і науковців.
Ще ми допомагаємо учням, які пишуть «МАНівські» наукові роботи (для Малої академії наук). Цього року ми рецензували три роботи учнів Хмельницької гімназії № 1, одна з яких, до речі, перемогла в обласному конкурсі. Також для факультативного курсу учнів середніх шкіл ми спільно з історичним факультетом Київського національного університету імені Тараса Шевченка підготували навчальну програму «Голодомор 1932–1933 років як геноцид українського народу»…
Ще ми намагаємося знаходити час, наприклад, для спілкування зі ЗМІ. Нещодавно працювали з німецьким телебаченням, із турецьким задля привернення уваги до теми Голодомору.
«Кількість жертв Голодомору коливається в межах 10 мільйонів»
— Інститут національної пам’яті припускає, що загиблих внаслідок Голодомору в Україні було близько 7 мільйонів людей, у багатьох офіційних документах згадується цифра в 3,9 млн… Які найсвіжіші цифри, більш-менш погоджені в науковому середовищі?
— Можу Вам сказати, що цифра коливається в межах 10 мільйонів. Різні цифри — не через «недбалість» тих, хто підраховує, це насправді дуже-дуже складне питання. Коли я прийшла в Інститут, то й сама, як історик, намагалася підрахувати кількість жертв: вивчала переписи від 1897 року, податкову інформацію, інші доступні документи. Але як дійшла до 1931 року, то далі побачила суцільну, тотальну фальсифікацію. І тут вже не спрацьовують методи класичної демографії. Потрібно долучати соціологів, юристів, правників, судмекспертів…
Допис на фейсбук-сторінці Інституту дослідження Голодомору із вступним дискурсом про п’ять історико-правових есеїв про Голодомор-геноцид.
— Пропоную трохи змінити тему. Чим ви захоплюєтеся у свій вільний час?
— Ви знаєте, я вже років 25 справді живу тільки роботою. Хоча, років п’ять у мене було хобі, але теж історичне, — я займалася дослідженнями історії старовинного містечка Сатаніва на Хмельниччині.
Ще я пишу вірші для дітей, малюю, займаюся громадською роботою. Я голова громадської асоціації «Асоціація вчителів суспільних і гуманітарних дисциплін Хмельниччини». Учитель — це надважливо. Сьогодні до учнів має приходити сучасний, модерновий, талановитий учитель. Молодь мало звертає уваги на статус чи вік, для неї важливо, щоби людина була цікавою. Можна скільки завгодно розповідати про свої нагороди й подібні речі, якщо ти нецікавий — ти нецікавий.
– Світлано Василівно, дякую за розмову!
Довідково. Світлана Маркова народилася на ст. Дунаївці Дунаєвецького району Хмельницької області, навчалась у Хмельницькому педагогічному училищі. Після закінчення Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича стала викладачем історії. Пройшла всі викладацькі щаблі: від учителя початкових класів до заступника директора Хмельницького інституту МАУП. Останні роки працювала з учителями в обласному інституті післядипломної педагогічної освіти.
