Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
2013-й. Курсант Житомирського військового інституту Сичевський, вже подумки одягнувши лейтенантські погони, планує, як наступного року поїде в Крим і прийматиме першу посаду. На юнака з Бердичева чекали море, сонце та справа, якою він захопився під час навчання та якій вирішив присвятити життя – радіоелектронна боротьба…
– Я майже від народження знав, що стану військовослужбовцем, – розповідає Олександр. – Із раннього дитинства разом із батьком, який служив у артилерійській бригаді, постійно бував то у військовій частині, то на полігонах. У п’ять років їздив на танках та БМП, а в шість – стріляв із пістолета та автомата. Тож після закінчення школи постало лише питання щодо вибору військового фаху.
Це питання вирішилося завдяки випадковості. Друзі Олександра їхали в ЖВІ на День відкритих дверей і покликали його з собою. Так само за компанію хлопець склав вступні іспити. І сталося так, що з трійки друзів Сашко єдиний вступив у вуз, навчання в якому хлопець закінчив у 2014 році. Проте потрапити за розподілом у місто Бахчисарай Олександру не судилося.
Натомість лейтенант Сичевський попрямував до Черкаського гарнізону. Але виконувати функціональні обов’язки за фахом Олександру довелося недовго. У серпні офіцер вирушив командиром групи на передову. То були перші 45 діб із загалом тридцяти місяців ротацій військовослужбовця.
– Якраз почалися бої за Донецький аеропорт. Мене на чолі групи з сімох бійців перекинули в село Тоненьке. Зізнаюсь, що тоді емоційно найважчим було впоратися з підлеглими, адже я їх знав менше ніж місяць. Хлопцям було по 18-20 років, мені – 22. Для усіх – це перша ротація, перші бойові дії. Навіть було таке, що не міг змусити їх вирити укриття. Лише спільне виконання бойових завдань розставило все по місцях. І бліндаж був не лише виритий миттєво, а й перекритий після того, як потрапили під перший обстріл. За три тижні хлопців було не впізнати – вони стали свідомими, вмотивованим, чітко розуміли накази, дослухалися один до одного. І вже під час обстрілів не кожен сам по собі біг до бліндажа, а дивилися за побратимами, чи всі в безпеці.
Відповідальність за життя підлеглих, як зізнається Олександр, є чи не найважчим чинником у роботі командира.
– Ти постійно маєш знати, де і що роблять твої люди і чи з ними все гаразд, – зауважує офіцер і пригадує тишу, яка стала найстрашнішим спогадом його війни. Тоді, під час обстрілу, він втратив зв’язок із підлеглими, які несли чергування на найвіддаленішому спостережному пункті. – Я біг до хлопців, вглядаючись до різі в очах у кожну вирву, щосекунди боячись побачити там їхню кров. До цих пір не можу розказувати про те спокійно. На щастя, бійці були живі-здорові, у них після двох виходів у ефір розрядилася батарея радіостанції, а вони цього не помітили.
Проте для самого Олександра той випадок завершився контузією.
– Від хвилювання забув, що за першим обстрілом завжди йде другий, третій… Ударна хвиля наздогнала мене за 10 метрів до мого будиночка. Я впав, заповз під танк. Перечекав. Але через контузію частково втратив зір і нюх, загубився в просторі. Лише пам’ятаю відчуття, що ніби бачу фільм про війну, який ніяк не може закінчитися.
На допомогу офіцерові під розривами снарядів кинувся наймолодший хлопець із підрозділу.
– Чесно, саме від цього бійця я не чекав такого вчинку. Хлопець був закритий, на контакт ішов не дуже. Я йому неймовірно вдячний, він підняв мене, завів у бліндаж, де мені надали першу медичну допомогу. Так що, можна сказати, я відбувся легким переляком. Від лікування у госпіталі відмовився, бо не міг залишити хлопців.
Проте війна – це не лише бойові завдання, обстріли, страх і біль від втрат. Це – дитячий лист, дбайливо загорнутий у файл і захований у бронежилет. А на ньому підпис – Марійка, 6-й клас. Це – коли привітання з Новим роком лунають по рації з найвіддаленішої позиції, і ти розумієш, що все гаразд. Це коли день народження, а в Олександра їх було чотири на передовій, і печінковий паштет, прикрашений свічкою, перетворюється на святковий торт. А ще це коли в кожну ротацію з’являються нові друзі. І ні, не побратими, а тварини, які стають не лише улюбленцями підрозділу, а й своєрідними сиренами, що сповіщають про черговий обстріл.
– Дівчинку-алабая ми знайшли під час виконання завдання. Вона була на прив’язі, схудла, брудна, нещасна. Назвали «Альмою». Своїх вона ніколи не чіпала, а чужі просто ціпеніли від її вигляду. В іншу ротацію з нами жив прямовухий британець – кіт «Укроп». У нього було власне ліжко та іграшки. На передовій тварини не лише нам допомагали відпочити морально. Вони ще й попереджали про початок обстрілів. Ми знали: як тільки тварини починають ховатися під бронетехніку чи до підвалу, то за 10-15 хвилин ворог починав гатити. Усіх своїх тварин ми вивезли додому. Наразі «Альма» живе на дачі в одного із військовослужбовців і впізнає усіх своїх рятівників. А «Укропа», який після передової не зміг бути зачиненим у квартирі, завезли до села. Там він став улюбленцем громади, а за незалежний характер отримав нове прізвисько – «Атошник».
Нині Олександр служить у Командуванні Повітряних Сил і планує вступати в Національний університет оборони. Проте, як зазначає офіцер, хтозна, може, станеться так, що він повернеться у рідну піхоту. Адже саме Сухопутні війська зробили з нього справжнього командира.
