Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Молодший сержант 72-ї механізованої бригади імені «Чорних Запорожців», командир БМП-2 Олександр Басенко у 2014 році 67 днів обороняв Донецький аеропорт. Спогадами він поділився з кореспондентом АрміяInform.
Олександр народився на Київщині, виховує двох дітей. Його батьки – сільські вчителі. Обидва діди воювали: Олександр, по материнській лінії, брав участь у фінській війні, Андрій, по батьківській, з боям дійшов до Берліна.
– Олександре, ти, взагалі, уявляв, що коли-небудь доведеться піти шляхом дідів – потрапити на війну, тим паче, вести бойові дії проти росіян?
– Ні. Про це навіть не міг подумати. Але, повірте на слово, десь за три-чотири місяці до оголошення мобілізації у 2014 році мені наснився сон, що я їду в танку на місці командира в башті. Тоді я не надав цьому значення. Ну, наснилося й наснилося. Але невдовзі згадав про нього, коли мене викликали у військкомат, оновили мобілізаційні посвідчення, уточнили номера телефонів, адресу проживання й відпустили додому. Як виявилося, сон став пророчим, але з тією лише різницею, що воювати довелося не на танку, а на БМП-2, і я опинився у башті на місці командира.
27 березня 2014 року мені зателефонували з Обухівського військкомату і повідомили, щоб наступного дня о десятій годині я прибув до них із речами. Там сформували нашу команду з десяти чоловік і відправили на перепідготовку до 72-ї бригади в ракетний дивізіон.
– Скільки часу тривало навчання, і як саме вас готували?
– Безпосередньо перепідготовка відбувалася на житомирському полігоні, тривала вона трохи більше місяця – з 29 березня до 4 травня. Вона проходила інтенсивно, стрільби проводили практично кожен день. І мене призначили командиром БМП-2. Інколи доводилося виконувати обов’язки головного сержанта роти.
До речі, з бронетехнікою раніше ніколи не стикався. Під час строкової у Національній гвардії доводилося мати справу лише з колісними автомобілями. Тож, як кажуть, довелося попотіти, аби якісно опанувати нову для мене техніку. А вже навички з ремонту здобував у бойових умовах, безпосередньо в ДАПі, інколи під щільним вогнем противника.
– До речі, як потрапив до Донецького аеропорту, і коли відбулося перше бойове зіткнення з ворогом?
– Наш Іл-76 з особовим складом та технікою на борту приземлився в Донецькому летовищі о шостій ранку 31 травня. До речі, цей борт став крайнім, який торкнувся шасі злітно-посадкової смуги, потім почалися інтенсивні бої. На той час там уже розмістився підрозділ кіровоградського спецназу й зенітники 25-ї аеромобільної бригади. Хочу віддати належне професіоналізму пілотів. Коли один із попередніх бортів приземлявся, то заходити на посадку довелося у темряві, з вимкненими прожекторами, до того ж падав дощ. Але попри складні метеоумови, приземлення було ідеальним.
Наш підрозділ нараховував 19 бійців. На початку бойових дій відчувалася потреба в забезпеченні індивідуальними засобами захисту. Зокрема, на всіх було лише два бронежилети та й ті хлопцям придбали родичі. Частково цю проблему допомогла вирішити справжня патріотка України, яка тоді мешкала у Донецьку, з позивним «Сова». Вона за власні кошти придбала кілька бронежилетів і разом із продуктами харчування привезла нам на своєму авто.
Перший бій стався 10 липня. Був гарний сонячний день. Обстріл наших позицій почався опівдні. І був тривалим. По нас водночас гатила артилерія і стрілецька зброя. Вогонь вели з чотирьох боків, оскільки аеропорт уже перебував у повному оточенні. Моя позиція розташувалася неподалік башти, яку прикривав вогнем і БМП, коли до неї намагався наблизитися противник. Коли ворог пристрілювався, доводилося змінювати позицію, поступово вона перемістилася під самий термінал. Побратими потім розповідали, що поки ми рухалися, вони спостерігали, як навздогін за нашим БМП-2 тягнувся ланцюжок із вибухів 120-міліметрових мін.
– Який випадок під час оборони аеропорту особливо запам’ятався?
– Один хлопчина, розвідник на псевдо «Татарин», захворів на запалення легенів. Він перевтілився в безпритульного і пішки вирушив у Донецьк. У місті його зустріли наші патріоти, привели до людського вигляду й оформили в лікарню. Там він був змушений прикинутися глухонімим, аби випадково не обмовитись і не видати себе. Але повноцінно пролікуватися йому так і не вдалося. Не знаю яким чином, але його викрили. Якось у палату до нього завітали троє сепаратистів, аби заарештувати. Але зробити це їм не судилося. Застосувавши професійні навички, «Татарин» не дав їм цього зробити й через деякий час, здолавши зворотній шлях, знову опинився в аеропорту, де пліч-о-пліч з нами боронив зруйнований термінал.
Так тривало довгих 67 днів. На позиціях нас змінили побратими з 93-ї бригади й мужньо утримували їх надалі.
