Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Дуже любив життя та до кінця залишався вірним Україні.
Микола народився 5 жовтня 1996 року в селі Багатир Донецької області. У школі активно займався спортом, любив історію. З дитинства мріяв стати спецпризначенцем.
Брат Олександр розповідає, що Микола після школи пішов навчатися на поліцейського. Його улюбленою університетською дисципліною була тактико-спеціальна підготовка.
Після закінчення Харківського національного університету внутрішніх справ Микола два роки відпрацював слідчим.
Згодом здійснилася його мрія — він вступив до підрозділу спеціального призначення КОРД і служив у Маріуполі старшим інспектором 2-го відділу з проведення спеціальних операцій (штурмового) управління «Корпус оперативно-раптової дії». Мав позивний «Шустрий».
Микола відчув себе щасливим і більше почав працювати над саморозвитком та дослідженням нового — від пейнтболу, ножового бою та керування дроном до плавання і написання книжок. Однак все змінила повномасштабна війна.
«Останній раз я його бачив та обіймав 24 лютого 2022 року. Саме тоді він був на чергових навчаннях у Києві. Він провів мені короткий інструктаж, передав речі, обійняв, усміхнувся та сказав, що все буде добре…» — пригадує Олександр.
Побратим Самойленка Костянтин Мороз зазначив, що в той момент, коли Маріуполь вже брали в оточення, Микола вирішив поїхати туди до своїх бойових товаришів.
«У нього була можливість залишитися в Києві, але він проривався в Маріуполь правдами та неправдами, оскільки не міг залишити побратимів в біді… І 2 березня 2022 року він і двоє його товаришів, виконуючи бойове завдання, потрапили у ворожу засідку і їх взяли в полон», — каже Олександр.
Того дня правоохоронець разом з іншими військовими намагався вивезти цивільних з Маріуполя, навколо якого стискалося кільце. У цій автоколоні тоді була жінка на ім’я Надія з маленьким сином. Вона побачила, як спецпризначенців КОРДу беруть у полон. Тоді і її чоловіка теж взяли в полон…
«Кілька разів брат виходив на зв’язок, тримався бадьоро, не падав духом, завжди казав, що живий-здоровий. Його тримали в СІЗО Донецька, в нелюдських умовах, гірших за концтабір, у підвальному приміщенні, в голоді та холоді. Потім він перестав дзвонити. Пів року тиші. Ми його загубили», — розповів Олександр.
19 січня 2023 року чоловік помер, перебуваючи в СІЗО Донецька — нібито від менінгіту. Цю новину рідним Миколи повідомили після його загибелі аж на 40-й день. На той момент йому було лише 26 років.
«Я знаю, що в нього здоров’я завжди було відмінне. І що вплинуло — це тільки погане ставлення, нелюдські умови, у яких вони перебувають», — вважає Костянтин Мороз.
Як каже Олександр, добрішої і світлішої людини, ніж його брат, у його житті не було і не буде.
«Він не заслуговував на таку смерть… Його вбили, закатували, але не зламали його дух і його волю! Він є справжнім Героєм. Мені пощастило мати такого брата, шкода, що так недовго. Для мене це велика честь», — поділився Олександр.
Миколу Самойленка поховали в Києві у 2023 році.
На честь захисника в його рідному селі Багатир назвали одну з вулиць.
«Він стійко та мужньо переносив всі випробування та катування, не зрадив присязі, не зрадив Батьківщині, не зрадив собі… Микола назавжди залишиться в моїй памʼяті та моєму серці і в памʼяті всіх, хто його знав, в памʼяті нашого народу», — заявив брат правоохоронця.
Вічна памʼять та слава Герою!
Фото з особистого архіву Олександра Самойленка, Нацполіції та сайту Голос українською
За матеріалами: Український ветеранський фонд, Вчасно, Поліція Київської області, Голос українською
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
