Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
П’ятеро українських бійців опинилися під вогнем артилерії, мінометів і дронів. Від переслідування їх урятував маленький погреб із входом у 60 сантиметрів.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле».
Повномасштабне вторгнення Олександр зустрів на Київщині. Перші дні війни добре запам’ятав: на їхній вулиці майже не залишилося чоловіків — хтось виїхав, хтось уже пішов воювати. Ті, хто залишився, об’єдналися й почали чергувати, щоб у разі появи ворога захистити своїх.
«Ми тоді були як тероборона своєї вулиці», — згадує Олександр.
До війни він встиг попрацювати охоронцем, водієм і на будівництві.
У 2025 році отримав повістку й сам пішов до ТЦК. Так потрапив до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».
Перший бойовий вихід Олександра розпочався у лютому 2026 року. Разом із напарником він мав зайти на позицію поблизу села Плавні й утримувати її, не даючи ворогу просунутися далі.
«Планували пробути там місяць-два, але залишилися на пів року. Перший тиждень майже не спали — доводилося звикати до постійних обстрілів, роботи дронів і звуків навколо. Згодом навчилися розрізняти, що летить, ще за звуком. Із рідними зв’язувалися через радіостанцію: на командному пункті повідомлення записували на диктофон, а потім передавали додому», — розповідає боєць.
Перебування удвох у замкненому просторі виявилося важчим випробуванням, ніж фізично виснажлива робота з облаштування позицій. Кожен наступний день повторював попередній.
Час ніби зупинився, а разом із ним вичерпувалися теми для розмов. Одні й ті самі історії звучали знову і знову, аж поки напарник не витримував: «Ти мені це вже кілька разів казав».
Здавалося, важче за цю одноманітність нічого бути не може. Але вони ще не знали, що найважче чекатиме попереду — вихід з позиції.
Коли настав час виходити, Олександр із побратимом отримали нове завдання: забрати двох військових і пораненого та разом вийти.
П’ятеро рушили далі. Олександр був старшим групи й ішов попереду. Рухалися один за одним, тримаючись разом. Шлях пролягав відкритою місцевістю, майже без укриттів.
Коли попросили кілька хвилин перепочити й перев’язати пораненого, їм дозволили сховатися в невеликій зеленій зоні. Але невдовзі по рації пролунало: «Хлопці, вам треба терміново в укриття. Ви спалилися».
Група рушила між будинками. Навколо — руїни, уламки й майже жодного місця, де можна було б сховатися від ворожих дронів.
Олександр ішов попереду й випадково помітив невеликий вхід у погреб між будинками.
«Хлопці, оце погреб, ниряєм туди!» — крикнув він.
Вхід був дуже маленьким — близько 60 сантиметрів у діаметрі. Усі п’ятеро один за одним пірнули всередину. Олександр зайшов останнім.
Зверху погреб був частково зруйнований, навколо лежали уламки цегли. Саме цей шар уламків фактично приховував невеликий вхід, тому з дрона його не було видно.
Майже одразу навколо почався обстріл. По них працювали артилерія, міномети та дрони. Залишки будівель довкола були зруйновані вщент, а вхід до підвалу горів.
Дві години вони просиділи в диму. У кожного було по пів літра води. Нею змочували щільну тканину й прикладали до обличчя, щоб хоч якось дихати в задимленому погребі.
Щоб не видати себе, вимкнули рації. Командування деякий час не мало з ними зв’язку й вважало, що група могла загинути.
Тим часом над ними продовжували працювати ворожі дрони, а обстріли не припинялися.
Коли вогонь стих, бійці увімкнули рації та вийшли на зв’язок із командуванням. Їм повідомили, що можна рухатися далі.
Усі п’ятеро вибралися з погреба й продовжили шлях. Дісталися визначеного місця, де залишилися на ніч, а наступного дня їх евакуювали.
Після евакуації Олександр опинився в лікарні. Саме там, після шести місяців без нормального зв’язку з рідними, він нарешті зміг додзвонитися додому.
Його телефон за цей час перестав працювати, тому, побачивши на екрані його номер, дружина спершу навіть розгубилася — не очікувала почути його голос.
А почувши голос батька, не стримав сліз і син. Олександр чув, як дружина умовляла його не плакати.
Після лікування й відпустки Олександр опанував «Вампір» і повернувся до служби вже в новій ролі — працює техніком цього комплексу.
Разом із розрахунком мінує, скидає боєприпаси та доставляє провізію.
Зараз військовий у відпустці й нарешті може побути вдома з дружиною, донькою та сином.
Раніше АрміяInform розповідала історію молодшого сержанта Юрія з позивним «Кіт», який 24 лютого 2022 року залишив Польщу й повернувся в Україну та став на її захист.
