Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Командир відділення ударних БПЛА ББС UMBRELLA 32-ї Сталевої бригади Євген Миколайович Савченко, позивний «Джексон», загинув 18 квітня 2025 року.
Йому було 29.
Для побратимів він був не просто фахівцем, а душею компанії та майстром вигадок, якими до останнього оберігав спокій рідних.
До великої війни Євген працював на «Новій пошті». Маючи диплом інженера телекомунікацій, він швидко освоїв складну техніку у війську. У травні 2023-го потрапив до підрозділу безпілотників. Пройшов Куп’янськ, Торецьк, Покровський напрямок. Але для батьків дуже довго він був не на війні.
«Пацани, тихо, я голосовуху записую!» — часто шикав він на побратимів під канонаду обстрілів. Своїм рідним Джексон розповів легенду: мовляв, поїхав на тривале навчання у Велику Британію. Щоб легенда мала правдивий вигляд, кума Євгена, яка справді була за кордоном, надсилала йому фото англійських краєвидів, а він пересилав їх батькам.
«Чого мене немає на фото? Нам, військовим, суворо заборонено зніматися», — віджартовувався він.
У Джексона була алергія на цибулю. Побратим Рома «Пума», який зазвичай готував на екіпаж, завжди відкладав окрему порцію для Євгена, перш ніж додавати засмажку. Це був ритуал, який знали всі.
Якось у Торецьку, побратим Едуард зібрався зайти до Джексона в гості. Тільки-но йти на сусідню позицію — дзвінок: «Не йди!». Виявилося, що під час зльоту на мінування у дрона спрацювала система скиду, і Євген ненароком замінував власну злітну смугу.
«Та я зараз лопатою їх позбираю», — спокійно сказав Джексон. За пів години скинув відео: «пелюстки» зібрані, шлях чистий, можна пити каву.
Джексон разом із Ромою «Пумою» та Сашком «Гріном» стали першим і тривалий час єдиним екіпажем, який опанував Lucky Strike — важкі борти, що могли повертатися. Поки інші працювали одноразовими FPV, Джексон на «Лакічу» виконував ювелірну роботу: мінував дороги, возив гуманітарку оточеним піхотинцям, робив скиди. Хоча сам завжди рвався «мочити» ворога напряму. «Оце зараз відпрацюю і буду проситися назад на FPV, хочу більше результатів», — ділився він.
Його почуття гумору було водночас і зброєю, і ліками. Джексон обожнював підколювати напарника Сашка «Гріна», який був запеклим меломаном. Коли Джексон бачив, що друг не в настрої, починав «критикувати» якість звуку в його колонках. Одного разу Грін не витримав підколів, спересердя схопив свої дорогі колонки і жбурнув прямо в розпечену буржуйку. Наступного дня, звісно, замовили нові, але Джексон ще довго згадував той «теплий» звук.
Він умів «вимочити» таке, від чого всі спочатку хапалися за голови, а потім реготали. Якось Джексон так захотів відпочити від нескінченних виїздів, що сказав командуванню: «У мене весілля». Отримав десять днів відпустки. Коли ж побратими намагалися додзвонитися, щоб привітати «молодого», він довго не брав слухавку. Виявилося — поїхав просто побути в тиші, бо втомився. Потім, звісно, виправдовувався: «Більше не буду».
18 квітня 2025 року опівночі Євген разом з екіпажем готувався до планової заміни на позиціях. Ракетний удар забрав життя відразу кількох легенд підрозділу.
Опізнання тіла затягнулося на довгі місяці. Виявилося те, чого не знав жоден із побратимів: Євген був прийомною дитиною. Через відсутність біологічного зв’язку з батьками ДНК-експертиза не давала результату. Матеріал довелося збирати з його особистих речей у київській квартирі. Лише за рік після загибелі родина та бригада змогли остаточно попрощатися з воїном.
«Я тоді навчав молодих на полігоні, — згадує побратим Едуард. — За день до того заїжджав до них у гості. Зранку ще хотів заскочити на каву, але подумав: хай пацани перед виходом трохи відпочинуть. Не заїхав… Увечері читаю про удар. Я знав, хто мав їхати на той виїзд. Набирав Джексона — а в трубці тиша. Сподіваєшся на диво, а чуєш тільки гудки. Питаю ротного: „Наші?“. Відповідає: „Так“».
Два дні я не міг працювати. Коли ми всі зібралися — слова не йшли. Просто дивилися один одному в очі. Важко, коли йдуть такі люди, як Женя. Він був клеєм, який тримав нас усіх разом».
Євген Савченко залишиться в пам’яті «Сталевих» як воїн, чий сміх був гучнішим за вибухи, і як син, який до останньої миті оберігав материнське серце від жахіть війни.
Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.
Вічна слава воїну-лицарю!
Іван Столячук
Фото надала 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
