Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Добровольцю навічно 30 років.
Станіслав народився в Дніпрі 6 вересня 1995 року. Після закінчення дев’ятого класу вступив до коледжу ракетно-космічного машинобудування Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. За чотири роки, у 2015-му, юнак отримав кваліфікацію «техніка-електромеханіка» за спеціальністю «обслуговування верстатів з числовим програмним управлінням та робототехнічних комплексів».
Та на цьому Станіслав не зупинився: вступив до Національної металургійної академії України. Його відразу зарахували на третій курс механіко-машинобудівного факультету. Диплом бакалавра отримав у 2017 році.
Хлопець завжди цікавився механікою і займався спортом. Як майже всі однолітки, захоплювався футболом, а ще із задоволенням відвідував заняття з боксу.
Любив знімати відео. Колись записував музику. Взагалі, у Станіслава завжди було багато інтересів. Він був людиною, яка вміла цікавитися життям. Йому було до снаги порибалити та приготувати неймовірно смачні суші.
«З дитинства Станіслав був моєю підтримкою і моїм захистом, дуже добрим і люблячим, — розповідає молодша сестра Анастасія. — Я завжди знала, що можу до нього звернутися. Якщо мені було важко — він був поруч».
У 2018 році Станіслава призвали на строкову службу, яку проходив у військовій частині 3036 Національної гвардії України. Наступного року був звільнений у запас ЗСУ.
«Ми із Станіславом багато часу проводили разом. Їздили кудись пити каву, ходили в різні заклади, пробували щось нове. Ходили в кіно, багато розмовляли, сміялися, — розповідає Анастасія. — Брат любив, коли його називали Стасян. А я називала його Малой. Спочатку йому це не дуже подобалося, але потім він звик. І тепер для мене це дуже особливе слово. Бо так його називала тільки я».
У 2021 році Станіслав вирішив пробувати будувати кар’єру за кордоном. Поїхав до Польщі. Пройшов інтенсивний курс навчання водія-далекобійника. Але так і не встиг реалізувати ці плани.
Після початку повномасштабної війни добровільно став на захист країни, із початку травня 2022 року. Брав участь в оборонних діях, зокрема, у Великоновосілківському районі на Донеччині та в Запорізькій області. Служив у складі 203-го окремого батальйону 108-ї окремої бригади територіальної оборони.
Його позивним став персонаж комп’ютерної гри — Konungr («Князь», «Король», військовий очільник у скандинавів).
«Станіслав ніколи не любив хвалитися своїми досягненнями. Він був скромною, трохи сором’язливою людиною зі світлою душею та добрим серцем. Завжди приходив на допомогу іншим, рятував побратимів, а вони своєю чергою підтримували й берегли його», — розповідає сестра.
Побратими розповідають, що під час виконання бойових завдань Станіслав неодноразово проявляв мужність та самовідданість. Ризикуючи власним життям, він врятував свого побратима, не залишивши його в небезпеці. Цей вчинок став справжнім прикладом військового братерства, відваги та людяності. Його нагородили відзнакою «За сумлінну службу».
25 листопада 2025 року Станіслав разом із побратимами потрапив під ворожий обстріл під час бойового завдання поблизу села Барвінівка на Запоріжжі. Життя старшого водія — гранатометника автомобільного відділення 203-го окремого батальйону обірвалося у запеклому бою.
«Станіслав віддав найдорожче — своє життя — заради майбутнього своєї країни, заради миру та свободи для всіх нас, — каже сестра Анастасія. — Пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях. Його мужність, доброта та самопожертва житимуть у наших спогадах вічно».
Анастасія добре запам’ятала минулорічну розмову з братом, на його день народження у вересні. «Вітаючи з 30-річчям, я багато разів казала Станіславу, що не зможу жити без нього. Він відповів: „Якщо щось зі мною станеться, ти будеш усім розповідати, яким я був“. А через два місяці мені зателефонував батько і сказав, що мого брата більше немає… Донині я ні на секунду не забуваю про брата. Я досі живу сподіваннями, що ось-ось він приїде. Мені дуже важко», — каже дівчина.
Розповідає, що навіть на передовій Станіслав найбільше хвилювався за свою сім’ю. «Він мріяв повернутися додому, обійняти рідних і побачити мирне небо над Україною. Саме заради цього він щодня стояв на захисті своєї держави», — розповідає Анастасія.
У захисника залишилися мати, батько і сестра.
Молодшого сержанта Станіслава Гармаша поховали на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі.
На сайті Президента триває збір підписів за петицію про присвоєння Станіславу Гармашу звання «Герой України» (посмертно).
Слава і шана Захисникові!
Фото надала Анастасія Гармаш
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
